— Згода, — зимно відказав Куницький. — Додаю п’ятсот. Буде круглих три тисячі.
Дизма вже хотів, було, подякувати, але помітив, що Куницький зиркає на нього занепокоєно, погойдався на стільці і прорік:
— Це мало. Три п’ятсот.
— А чи то не забагато?
— Забагато? Що ви собі гадкуєте? Ну, коли для вас забагато три п’ятсот, то хай буде чотири.
Куницький скорчився і спробував усе обернути на жарт, але Дизма як ножем відтяв:
— Чотири!
Припертий до стіни, Куницький мусив здатися, прикриваючи капітуляцію тим, що він цінує Дизмине вміння залагоджувати справи.
— Згоден, — мовив, — тим радніше, що добрий початок віщує і щасливий кінець.
— Як? — витріщив очі Дизма. — Все ж уже закінчено!
— З контингентом закінчено. Але, сподіваюся, коханий пане Никодиме, що вам не завадила б тантьєма, скажімо, сто чи, може, й сто п’ятдесят тисяч злотих. Га?
— Ну?
— Є спосіб досягнути й цього, точніше кажучи, цей спосіб є у вас.
— У мене?
— У вас, коханий пане Никодиме. Звісно, тут доведеться постаратись. У вас є зв’язки в Міністерстві шляхів?
— Шляхів сполучення? Гм… знайшлися б.
— Ну от, — зрадів Куницький, — ну от! А могли б ви добитися більшої доставки шпал?.. Га? Ото було б діло! На цьому роблять гроші!
— Ви вже робили? — запитав Дизма.
Куницький зніяковів.
— А-а, це ви про той процес? Ручаюся, що все там було підстроєно. Ворогів не сіють… Усе підстроїли! Ну, і суд мусив виправдати мене. Я ж мав на руках незаперечні докази.
Він пильно стежив за Дизмою, а що той мовчав, то Куницький занепокоївся.
— Ви гадаєте, що процес тепер може завадити нам узяти доставки?
— Та вже ж не поможе.
— Але все-таки пощастить щось зробити? Га? Прецінь на випадок чого є документи, вони в мене на руках, і коли будуть якісь заперечення, я можу вдруге довести…
Куницький говорив ще довго, згадуючи деталі і цитуючи уривки з своєї оборонної промови в суді.
Вже сливе опівночі він помітив, що його слухач от-от засне.
— Одначе ви стомилися! Ну, тоді висипайтесь. І вельми прошу вас, коханий пане Никодиме: не переобтяжуйте себе. Звичайно, я буду вам безмежно вдячний, якщо ви своїм пильним оком кинете вряди-годи по хазяйству. Одна голова — добре, а дві завсігди ліпше, але, повторюю: я, хвалити бога, здоровий і не бачу потреби звалювати на вас ще й свою працю. Відпочивайте собі і будьте як дома.
— Дякую, — мовив Дизма і позіхнув.
— І ще одне. Якщо у вас буде охота і час, візьміть під свою опіку моє жіноцтво. Кася, то ще їздить верхи, захоплюється іншим спортом, а дружина, бідолашка, вельми нудиться. У неї нема ніякого товариства. Через те й нудота, і мігрень, і меланхолія. Стрічається тільки з Касею, а це, згодьтеся, навряд чи може добре впливати на нервовий стан. Отож я буду дуже вдячний, якщо ви знайдете для них трохи часу.
Дизма пообіцяв, що розважатиме пані Ніну, а, вкладаючись спати, подумав:
«Такий старий плутяга і такий наївний. Жінка й так до мене липне, а він ще підштовхує її».
Никодим сів на ліжко, опираючись на подушки, вийняв з гамана гроші, прикинув, скільки там, а тоді заходився вираховувати на папірці, який зиск він матиме. Саме мізкував про суму тантьєми, коли в сусідній кімнаті почулися притишені кроки. Хтось ішов навпомацки, бо кілька разів наткнувся на стільці. Минула вже друга година. Зацікавлений Дизма хотів устати і виглянути, аж це кроки стихли — невідомий зупинився біля самісінького порога; ще мить — і ворухнулась ручка, двері тихенько відхилилися.
На порозі стояла Кася.
Дизма протер очі і з подиву роззявив рота.
Дівчина була в чорній шовковій піжамі з червоними вилогами. Зиркала на нього з-під опущених вій. Потім тихо зачинила за собою двері і підступила до ліжка. Вона нітрохи не бентежилась, і Никодим дивився на Касю з дедалі більшим подивом.
— Не заважаю вам? — озвалася невимушено.
— Мені?.. Ну… Чого там.
— Забула цигарки, — мовила недбало.
— А я думав…
— Що ви думали? — спитала навмисне гордовито.
Дизма зніяковів.
— Думав, що… що у вас якась справа.
Кася запалила і кивнула головою.
— Так, є справа.
Вона підсунула собі стілець і сіла, поклавши ногу на ногу. Між червоним атласним пантофлем і холошею показалася худорлява кісточка з смаглявою шкірою. Никодим ще ніколи не бачив жінки в штанях, і йому здавалося, що це непристойно. Мовчанку знову порушив низький, глибокий альт Касі.
— Я хочу серйозно поговорити з вами. Які у вас наміри щодо Ніни?
— У мене?..
— Будь ласка, не викручуйтесь. Я вважаю, що ви повинні глянути на речі по-мужському і цілком відверто. Не відкинете ж ви, що добиваєтесь її прихильності. З якою метою?
Дизма стенув плечима.
— Прецінь ви не думаєте, що Ніна задля вас покине свого чоловіка. Тепер вона закохалася в вас, але це ще не все.
— Звідки ви знаєте, що пані Ніна закохалася? — зацікавився Дизма.
— Це байдуже. Я прийшла, щоб узнати, джентльмен ви чи людина, здатна підло вжити собі на вигоду слабості чесної жінки і порядної дружини. Ви були б негідником, якби, використовуючи нагоду, добилися, щоб Ніна стала вашою коханкою.
Дівчина говорила схвильовано, голос її тремтів і хрипів. Очі іскрилися похмурим блиском.
— Чого ви чіпляєтесь до мене? — вже трохи розсердився Дизма. — Я ж не соваю свого носа у ваші справи!
— Так? Отже, це перший крок до того свинства, яке ви надумали зробити? Ох, з яким задоволенням я б учистила вас нагаєм по цій квадратній пиці!
— Що?! — гарикнув Никодим. — Кого? Мене?
— Вас! Вас! — стискаючи кулаки, засичала з ненавистю Кася.
Дизма лютував. Що воно собі мислить, оце шмаркате дівчисько! Прилазить серед ночі і…
Раптом Кася зірвалася з стільця і схопила його за руку.
— Ви не зачепите її! Чуєте? Не посмієте її торкнути! — губи у дівчини тремтіли.
Никодим, шарпнувшись, вирвав свою руку.
— Що ви мені тут варнякаєте? Зроблю так, як захочу! Розумієте?
Кася прикусила губу і відійшла до вікна.
— Тоже ще… — буркнув Дизма.
Він, власне, зовсім не міг збагнути, що тут до чого. Правда, Никодимові приємно було чути, що пані Ніна закохалася в нього, але невтямки було, чому це так обурює Касю, чого вона серед ночі прителіпалася сюди, замість того, щоб просто розказати про свої підозри батькові. Знав, що дівчина ненавидить Куницького, але чому ж тоді вона так затято оберігає вірність мачухи? У цього великого панства завжди все догори ногами…
Тим часом Кася обернулась, і Никодим знов вибалушив очі від подиву: дівчина кокетливо усміхнулася до нього.
— Гніваєтесь на мене? — спитала, явно підлещуючись. — Дуже?
— Певно, що дуже.
— Але ж ви не виженете мене? Можна сісти?
— Пора спать, — знехотя промимрив Дизма.
Кася весело засміялась і несподівано сіла скраєчку на ліжко.
— Ви завше так чеснотливо проводите ночі? Отак самотньо?..
Никодим здивовано лупнув на неї. Дівчина трохи подалася до нього. Темно-вишневі губи її розтулилися, відкривши рівнесенький разок дрібненьких білих-білих зубів, ніздрі бентежно ворушилися, рум’янець забарвив смагляві, мов персики, щоки. Такою звабливою Дизма ще не бачив її. Тільки вираз очей лишився той самий: вони дивилися з-під чарівної дуги тонких брів зимно і допитливо.
— Ви, певно, сумуєте за Варшавою, де чоловіки не проводять ночей так самотньо, як тут, у Коборові. О, я розумію вас…
— Що ви розумієте? — непевно протягнув Дизма.
— Розумію, чого ви баламутите голову Ніні.
— Я не баламучу, — щиро мовив Никодим.
Кася засміялась і, зненацька нахиливши голову, доторкнулася щокою до його губів.
«Он воно яке діло, — подумав Никодим. — Вона ревнує! Ця теж на мене око має!»
— Пане Никодиме, — почала дівчина грайливо, — я розумію, що й тут вам кортить мати жінку, але чому саме Ніну? Невже я вам так вельми не подобаюсь?