— Знаєте, — вела далі Ніна, — я ніколи не зустрічала таких мужчин, як ви. І мені здається, що ми знайомі вже багато років. Здається, тепер я вже могла б точно сказати, що ви в тому чи іншому випадку зробите, що скажете.
Але дивно: щоразу я відкриваю у вас щось нове, якісь нові несподіванки. Ви моноліт…
— Хто?..
— Моноліт. Конструкція вашого характеру математично послідовна. Взяти, приміром, ваше поводження з жінками! Воно чарує своєю простотою, хоч, може, трошки й суворе і навіть, я б сказала, грубувате. Але за ним відчувається глибина думки. Людина великих справ та глибокого інтелекту саме так і повинна поводитись — без будь-яких проявів вертерівського настрою і ліризму, без манірності і всякої мішури. О, ви не з тих людей, що нагадують мені магазин, бо всі свої достойності виставляють, мов на вітринах. Даруйте мені цю метафору. Ви, мабуть, не любите метафор?
Никодим не знав, що означає це слово, отож про всякий випадок відповів:
— Ні… Чому ж…
— Ви дуже ввічливі. Але це не в вашому стилі. У вас немає нічого від барокко. Влучно я визначила?
В душі Дизма вже почав лютувати. Він не уявляв собі, щоб можна було слухати людину, яка розмовляє по-польському, і не розуміти жодного речення.
— Авжеж, — тільки й буркнув у відповідь.
— Ах, ви не любите говорити про себе.
— Ні. Нема про що. — Якусь часинку він мовчав, а відтак додав уже іншим тоном: — Може, попливемо до того лісочка? — І кивнув на далекий берег, порослий сосняком.
— Гаразд. Але тепер уже я веслуватиму, а ви сідайте за кермо.
— Не стомитесь?
— Ні. Трохи гімнастики не зашкодить.
Човен був досить вузький і вутлий. Міняючись місцями, їм довелося триматись одне за одного, щоб не впасти.
— Ви вмієте плавати? — спитала Ніна.
— Як сокира, — засміявся Никодим.
— І я не вмію. Отож треба бути обережними.
Човен підпливав до ліска. Повітря було напоєне запахом нагрітої сонцем смолистої глиці.
— Вийдемо? — запропонувала Ніна.
— Можна. Посидимо трохи в затінку.
— Так, спека страшенна.
Човен ковзнув носом по піщаному берегу. Вище, де починалися дерева, земля була вкрита густим пушистим мохом.
— Гарно тут, правда? — сказала Ніна.
— Нічого собі.
Вони сіли на моху, і Никодим запалив цигарку.
— Вас дуже здивував мій лист?
— Чому ж, я вельми зрадів йому, — відповів Никодим, витягуючи з кишені вузенький конверт. — Я ношу його біля серця.
Пані Ніна стала просити, щоб Никодим знищив листа — прецінь він може попасти до чиїхось рук.
— Не забувайте, що я заміжня. Знищіть його.
— Нізащо, — впирався Дизма.
— Не думайте, що я боягузка. Просто не хотілося б мати прикрощі.
Ніна простягнула руку, але Никодим підняв лист угору так високо, що вона не могла дістати.
— Ну, прошу, віддайте ж.
— Не віддам, — сміявся Дизма.
Побачивши, що він дражниться, Ніна теж усміхнулась і, вибравши момент, метнулася, щоб вирвати лист. При цьому вона так нахилилася, що припала до його плеча. Тоді Никодим обняв її і ну цілувати. Ніна спершу намагалася боронитись, але тривало це лише коротку мить.
Здалеку, з другого боку озера, долітав ледь чутний гуркіт машин.
То працювали тартаки пана Куницького.
Дизма підклав руки під голову і витягнувся на моху. Ніна сиділа, скулившись. Потім нахилилась над ним і шепнула:
— Навіщо, навіщо ти зробив це? Тепер я вже ніколи не зможу тебе забути… Буду стократ нещасливіша, ніж доти… Боже, боже!.. Тепер я вже не здолаю жить отим страшним життям… Не зможу жити без тебе…
— А навіщо й могти?
— Не кажи, не кажи так! Не кажи! Роль жінки, яка зраджує свого старого чоловіка, не по мені. Це гидко. Я не витерплю.
— Ти ж не любиш його…
— Ненавиджу, ненавиджу!
— Ну так чого ж?
— Ах, ти вдаєш, що не розумієш мене. Я не потраплю жити з вічною брехнею в душі. Це понад мої сили. Таке життя отруїло б мені кожну мить, проведену з тобою… Боже, боже, якби я могла порвати ці кайдани.
— А що ж тут важкого? — здвигнув плечима Дизма. — Стільки людей розходяться.
Ніна закусила губу.
— Я ница, дурна, ти матимеш рацію, якщо осудиш мене, але я не обійдуся без розкоші, без багатства. Мені соромно за це… Коли б ти був багатий!
— Може, ще й буду. Хіба хто знає…
— Коханий! — вона склала руки, немов до молитви. — Любий мій! Ти ж такий сильний, такий розумний! Якби ти тільки забажав, то досягнув би всього. Правда ж?
— Правда, — непевно відповів Дизма.
— От бачиш! Бачиш! Вирви мене звідси! Врятуй мене!
Ніна заплакала.
Никодим обняв її, пригорнув. Але не відав, як угамувати, отож мовчав.
— Який ти добрий, який милий! Коли б ти знав, як шалено я тебе кохаю. Тільки я така бідна, безталанна, така слаба. Не вмію боронитися. Кася мала якийсь гіпнотичний вплив на мене… В усьому… Але присягаюсь тобі, що більше ніколи не піддамся тому гіпнозу, клянуся — ніколи! Віриш мені?
Никодим кивнув головою і сказав, що вірить.
Ніна схопила його руку, припала до неї устами.
— Який ти добрий! Який добрий!.. А втім, Кася й так, на щастя, виїжджає до Швейцарії.
— Коли виїжджає?
— На тому тижні. На цілий рік!
— На рік. Це твоєму чоловікові недешево обійдеться.
— Ні. Це йому нічого не коштуватиме, бо Кася не взяла б од нього й гроша.
— То з чого ж вона житиме?
— З чого? Вона ж має після смерті матері чималий капітал у банку.
— Он як? Не знав. Пан Куницький про це нічого мені не казав.
— Ах, навіщо ти згадуєш про нього! Балакаймо про себе. — Ніна була дуже знервована і пригнічена.
Поверталися мовчки.
На терасі зустріли Куницького. Усміхаючись і, за звичкою, потираючи ручки, він підкреслено радісно поздоровкався з Ніною та Никодимом, розпитував, як вони почувають себе, чи вдоволені з прогулянки човном. Та коли б їм і хотілося відповісти, то не пощастило б — не потрапили б і слова вставити в його балаканину.
— Ну, а що там чувати у високій хаті? — поцікавився Куницький.
— Тобто у Варшаві? Та нічого такого. Розмовляли ми з Яшунським і Уляницьким про мій план закупки хліба.
— Що ви кажете? Ну й що? Які наслідки? Буде діло?
— Авжеж. Тільки, пане!.. Це державна таємниця!
Куницький приклав палець до губів і шепнув:
— Розумію! Тс-с… Дружина йде, то, може, ви мені по обіді розповісте. Я просто вмираю з цікавості.
— Пані Ніна не заважає, — мовив Никодим, — вона ж нікому не скаже. Можна й при ній говорити.
— Про що? — спитала Ніна, не дивлячись на них.
— Ніно, — застеріг Куницький, — гляди тільки: це державна таємниця. Пан Дизма разом з урядом готує капітальний план порятунку країни від економічної кризи. За цей план пана Дизму повинні озолотити! Ну, то як же, коханий пане Никодиме?
Дизма коротко розказав усе, що стосувалося хлібних облігацій. Куницький потирав руки і раз у раз повторював:
— Геніально, геніально!
Пані Ніна дивилася на геніального автора плану широко розплющеними очима, які так і сяяли захопленням.
— Є тільки одна трудність, — закінчив Дизма: — ніде зберігати закуплений хліб. На будування складів немає грошей.
— Хе! — вигукнув Куницький. — Це справді перешкода… Але… Пане Никодиме, а що б ви сказали про такий вихід: уряд купує хліб, тільки з умовою, що той, хто продає, сам зберігатиме його? Звісно, не в кожного є де зберігати, однак дідичеві завжди легше — він навіть амбар збудує і держатиме в ньому проданий хліб, аніж гноїти його теж у себе і самому розорятися. Мені видається, що це реальний вихід. Як ви гадаєте?
Дизма аж онімів. «Ну й макітра в цього старого пройди!» — з подивом подумав він і, кашлянувши, хитро мовив:
— Балакали ми про це… Може, так і доведеться зробити.
Куницький заходився докладно розгортати свою думку, а Никодим жадібно слухав, силкуючись запам’ятати слова «старого пройди», коли це до них підійшов лакей.