— Так, — усміхнулася Ніна, — якщо використовувати ці впливи на благо громадськості, ну, і якщо правильно розуміти потреби громадськості.
— О, вибач, — заперечив Куницький, — не тільки для громадськості. А хіба окремим людям не треба помагати? Хе-хе! Напевне, в економічному комітеті буде і міністр шляхів сполучення. Ви матимете можливість побалакати з ним при нагоді і про залізничні шпали. Га?
Засунувши руки в кишені штанів, Никодим скривився:
— Я волів би не тепер. Недоречно буде.
— Ну що ж! Пане Никодиме! Я ж не наполягаю. Полишаю все на вас — робіть, як ліпше. Я тільки між іншим нагадав, бо доставка шпал — це таке діло, про яке варто пам’ятати, хе-хе!
Щоб підтвердити це, Куницький зразу ж по обіді потягнув Никодима до свого кабінету і заходився довго й нудно торочити йому про подробиці. Коли той якось знову згадав про колишній процес, старий зірвався на ноги і вийняв з кишені ключі.
— Зараз я вам покажу документи. По-моєму, їх досить, щоб іще раз довести, що в мене все було гаразд.
Він одсунув важку оксамитову завісу, і Дизма побачив великий сейф. Куницький швидко одімкнув його, дістав зелену теку і почав витягати з неї пачки паперів, списаних на машинці, квитанцій, бланків тощо. Деякі з них перечитував сам, інші подавав Дизмі, і той вдавав, ніби читає.
Никодим вирвався од Куницького тільки ввечері. Ніна ждала його на терасі, і обоє пішли прогулятися. Вона була смутна і замріяна. Несподіваний від’їзд Никодима, який так зненацька переривав ідилію, завдав їй справжнього горя. Коли вони опинилися серед дерев, Ніна пригорнулася до нього і прошепотіла:
— Ти ж не довго сидітимеш у Варшаві, коханий? Нінусь страшенно сумуватиме тут. Що ж подієш — я вже так звикла щодня бачити тебе, розмовляти з тобою, дивитися в твої очі…
Никодим запевняв її, що невдовзі поверне. День, два, щонайбільше три.
Під час вечері Ніна була куди жвавіша: чоловікові спало на думку вдвох супроводити коханого пана Никодима на станцію. Цим разом Дизма їхав поїздом — автомобіль стояв у ремонті.
На станції Ніна була вельми схвильована. Правда, вона не могла попрощатися з Никодимом так, як жадала б, але її красномовний погляд був вартий найпалкіших поцілунків.
У купе вагона першого класу Дизма був один. Куницький дав кондукторові на чай, щоб той більш нікого не пускав, бо то, бачся, їде сам пан Дизма, неабияка фігура, особистий друг усіх міністрів.
То була страшна пиятика. Никодима привезли до готелю п’яного як чіп і на руках внесли в його номер.
Та й було за що пити. Тепер, уже очунявшись, Дизма мов диво дивнеє споминав події вчорашнього дня, події, що позначилися в його свідомості якимись хаотичними лініями.
Отож — засідання у високій залі, засідання, на якому він, Никодим Дизма, сидів за одним столом з прем’єр-міністром, з міністрами, сидів як рівний з рівними, запанібрата.
Читання якихось звітів, якісь цифри… І та хвилина, коли всі кинулися тиснути йому руки за те, що він повторив думки Куницького про закуп хліба. Як це вони називали?.. Ага, ломбард! Смішно! Досі він гадав, що в ломбарді можна тільки зоставити годинник або костюм… А потім оте запитання прем’єр-міністра:
— Шановний пане, чи не згодитесь ви взяти на себе керівництво державною хлібною політикою?
Він трохи загаявся з відповіддю, а по тому став одказуватись — бачся, може, не зуміє — і тоді всі гуртом кинулись умовляти його, отож мусив погодитись.
Дизма розсміявся:
— Сто чортів! Куди сягнув чоловік: президент державного хлібного банку! Пан президент!
Згадав групу кореспондентів, які засипали його питаннями, сліпучі спалахи магнію. Ага, треба побачити, чи надрукували щось.
Никодим подзвонив і велів служникові купити всі газети. Відтак почав одягатися. Коли принесли газети, він схопив одну з них і почервонів.
На першій сторінці видніла його фотографія. Стояв, засунувши руку в кишеню, обличчя замислене. Вигляд поважний. Ба, показний! Напис під фотографією провіщав:
«Д-р Никодим Дизма, автор нової системи аграрної політики, дістав повноваження створити Державний хлібний банк і призначення на посаду президента цього банку».
Обіч під сенсаційним заголовком була чимала стаття — офіційне урядове повідомлення, біографія Дизми й інтерв’ю з ним самим.
У повідомленні було сказано, що рада міністрів на пропозицію міністра Яшунського постановила розпочати рішучу боротьбу проти економічної кризи, вдавшись до енергійних заходів на хлібному ринку. Далі йшов докладний опис плану, а за ним — оповіщення: виконавчі розпорядження буде видано по тому, як сейм схвалить закон.
Власний життєпис для самого Дизми був цілковитою несподіванкою. З нього Никодим довідався, що він народився в маєтку батьків-поміщиків у Курляндії, гімназію скінчив у Ризі, а вищу економічну освіту здобув у Оксфорді, що згодом як кавалерійський офіцер героїчно боровся на фронті проти більшовиків, де його поранено; нагороджений орденом «Virtuti Militari» і «Хрестом Хоробрих», що останнім часом він зійшов з політичної арени і тепер господарює в селі у Білостоцькому воєводстві.
Біографія рясніла такими епітетами, як «світлий», «знаменитий», «творчий»… Наприкінці зазначалося, що президент Никодим Дизма зажив слави як людина надзвичайної сили волі та міцного характеру, відома своїми видатними організаторськими здібностями.
Але найбільший подив у Никодима викликало інтерв’ю. Читав і очам своїм не вірив. Щоправда, ввечері він нажлуктився, як віл браги, але ж тоді, коли балакав з кореспондентами, усе тямив. А з того, що написали в газетах, він не сказав жодного слова! Тут були речення, яких Дизма, хоч скільки силкувався, не міг роздлубати, були вислови, значення яких він не знав, думки з приводу всяких питань, про які він не те що не говорив, а й сном і духом не чув.
Никодим вилаявся, але злості не мав. Навпаки, був задоволений, — прочитавши таке інтерв’ю, кожен вважатиме пана Дизму — пана президента банку Дизму — за людину неабиякого розуму.
Майже всі газети вмістили отакі статті та фотографії його в різних позах. Найбільше Никодимові подобалася та, де він сидів на канапі між прем’єр-міністром і міністром Яшунським, і ще одна — на якій він спускався сходами, а за ним ішов літній добродій із сивими вусами; цей чоловік ішов, тримаючи капелюха в руці, а він, Никодим, був у капелюсі. Напис під цим знімком говорив:
«Пан президент Никодим Дизма виходить із палацу Ради міністрів у супроводі свого майбутнього співробітника, новопризначеного директора Хлібного банку п. Владислава Вандришевського, кол. заступника міністра фінансів».
«Ого, — мріялося Никодимові, — тепер уся Польща мене знає».
І враз жахнувся. Спало на думку, що газети дійдуть і до Лискова, а пан Бочек, Юрчак та всі інші добре знають і його самого, і те, що писанина про Курляндію, і про гімназію та Оксфорд — усе це суща брехня.
Трясця його матері! Що як комусь із них стукне в голову написати в газету і розказать усю правду?
По спині побігли мурашки. Никодим сновигав по кімнаті і лаявся, а тоді знов почав переглядати газети: і дійшов переконання, що давні знайомі навряд чи наважаться на це. Їх засліплять його посада і зв’язки, не стане сміливості. Хіба що писатимуть анонімні доноси… Та хто ж повірить анонімкам!
Никодим сливе заспокоївся. Та ось ще раз зачитався описом своїх талантів, і серце заскимліло від іншої думки: як він дасть собі раду?
Правда, все найважче ляже на плечі директора Вандришевського, але ж і йому самому доведеться щось робити — виступати, підписувати, виносити постанови… І все це в тих справах, де він анічогісінько не тямить! Іншого виходу немає — треба знайти когось кмітливого… От якби Куницький узявся, але не захоче…. Взагалі тепер доведеться покинути посаду в Коборові. Розстанеться і з Ніною… На думку про це Никодимові стало прикро, але він сказав собі:
«Нічого не вдієш. Як треба, то треба. Не одна вона на світі».
Гірше — це знайти такого чоловіка, щоб за нього працював… Можна було б зробити його, наприклад, своїм секретарем…
І раптом Никодим ляпнув себе по лобі:
«Кшепицький!»
Аж підскочив з радості. Кшепицький — битий жак, знає, де раки зимують, його в дурні не пошиєш, але це свій хлопець, якщо дійти з ним згоди, то він метикуватиме за двох.
Дизма так запалився тією думкою, що постановив зараз же розшукати Кшепицького.
Хутенько вбрався і за чверть години уже дзвонив біля дверей квартири пані Пшеленської. Там саме кінчили обідати. Крім господині, Никодим застав Кшепицького і хирляву, страх веснянкувату дівчину — панну Тульчинську.
Дизму зустріли голосними поздоровленнями. Пані Пшеленська назвала його рятівником поміщиків, Зизьо Кшепицький — Наполеоном в економіці, а панна Тульчинська витріщила на нього очі, мов на сонце.
Зайшла розмова про Коборів, і всі дуже засмутилися, коли Дизма сказав, що тепер йому не буде часу для справи Жоржа Понімірського.
— А втім, — додав, — у нього так погано з клепками, що все одно нічого не пощастило б зробити.
Зизьо вилаявся, веснянкувата панночка скривилася в сумній міні, а пані Пшеленська висловила надію, що не треба втрачати надії…
Головним пунктом візиту Никодима Дизми була та хвилина, коли він, ковтнувши кави, прорік:
— А я прийшов до вас із пропозицією. Пане Кшепицький, ви ніде не служите?
— Ні.
— А бажання таке є?
— Ну звичайно! — сплеснула пухлими ручками пані Пшеленська.
— Бачите, — вів далі Никодим, — мені тепер буде потрібен секретар. Секретар президента банку — це ж вам неабищо. Це має бути людина інтелігентна, кмітлива і взагалі фактично відповідальна. Розумієте?
Кшепицький облизав губи і недбало кинув:
— Дякую вам, пане президенте, тільки не знаю, чи я зможу. Крім того… гм… скажу відверто — не подумайте, пане президенте, чогось поганого, але я, либонь, не годжусь до казенної служби. Постійні години в канцелярії, щодня рано вставати…
Дизма поплескав його по коліну.
— Нічого не бійтеся. Ніяких постійних годин. Ви сидітимете на службі тільки тоді, коли я там буду, а невже ви гадаєте, що президент має сидіти як пень? На те є директор. У нас будуть лише найголовніші, найважливіші справи. Ну, давайте руку!
Пані Пшеленська була в захопленні. Хвилюючись, вона почала говорити Кшепицькому «ти» і завзято умовляла його негайно погоджуватись.
Зизьо всміхнувся і подав руку.
— Вельми вдячний вам, пане президенте. А чи можна поцікавитись, яку платню ви, пане президенте, мені призначите?
Никодима приємно лоскотало оте «пан президент». Він узявся в боки і спитав:
— Ну, а скільки б ви хотіли?
— Хіба я знаю?..
— Ну, сміливіше! — заохочував Никодим.
— Як вважає пан президент?
Дизма добросердо всміхнувся.
— Пан президент вважає, що пан секретар сам повинен сказати.
Усі ввічливо засміялися.
— Боже мій, — устряла пані Пшеленська, — мені здається, що якась там тисяча злотих…
— Тисяча двісті! — квапливо поправив Кшепицький.
— Що? Тисяча двісті? Ну, значить, я дам вам тисячу п'ятсот.
Дизма тріумфальним поглядом окинув кімнату, а Кшепицький серед захоплених «охів» пані Пшеленської зірвався з місця і, гучно шаркаючи ногою, дякував панові президенту.
Пані Пшеленська сказала, що таке діло не можна вершити насухо, і веліла служникові принести пляшку шампанського.
— Але, — мовив Дизма, підносячи келих, — одна умова, пане Кшепицький: спілка! Розумієте? Спілка! Це означає, що ми повинні горою стояти один за одного. І ані пари з уст про те, що ми балакаємо між собою…
— Розумію, пане президенте.
— А ще хочу сказати: коли я буду задоволений з вас, то на свята чи з якоїсь там іншої нагоди матимете дві-три тисячі премії.
Кшепицький провів Дизму до готелю. Дорогою вони розмовляли ще про організацію банку, і Никодим пообіцяв завтра ж познайомити Кшепицького з директором Вандришевським.
— Часу в мене буде обмаль, бо треба уладнати ще інші справи, отож домовимося, що за організацію візьметься Вандришевський, який звітуватиме не мені, а вам, розумієте? А ви вже матимете діло зі мною — будете доповідати про все, радитися і передавати мої розпорядження директорові.
— Так буде найліпше! — підтакнув Кшепицький.
— Уміння керувати, пане Кшепицький, — запам’ятайте собі! — це вміння діяти швидко і рішуче!
В готелі Никодим застав Уляницького, який привітав його гучно й радісно.
— Знаєш, Нікусь, у мене ще й досі в голові гуде після вчорашньої пиятики. Ну й здорово! А ти вже зробив візити?
— Які візити?
— Ну, знаєш, так годиться. Прем’єрові Яшунському, Брожинському і ще кільком. Терковському, мабуть, не хочеш? Хоч, знаєш, я вчора помітив, що він на тебе не гнівається.
— Ти гадаєш, що це неодмінно треба?
— Та, либонь, треба.
— Гм… — заклопотався Дизма. — Розумієш, одному якось… От коли б ти зі мною пішов…
— Ну що ж, можу піти…
Умовилися, що завтра зроблять візити, бо сьогодні ввечері вони ще мали бути на засіданні, де розглядалося питання про час відкриття банку і початок його діяльності.