Гірше — це знайти такого чоловіка, щоб за нього працював… Можна було б зробити його, наприклад, своїм секретарем…
І раптом Никодим ляпнув себе по лобі:
«Кшепицький!»
Аж підскочив з радості. Кшепицький — битий жак, знає, де раки зимують, його в дурні не пошиєш, але це свій хлопець, якщо дійти з ним згоди, то він метикуватиме за двох.
Дизма так запалився тією думкою, що постановив зараз же розшукати Кшепицького.
Хутенько вбрався і за чверть години уже дзвонив біля дверей квартири пані Пшеленської. Там саме кінчили обідати. Крім господині, Никодим застав Кшепицького і хирляву, страх веснянкувату дівчину — панну Тульчинську.
Дизму зустріли голосними поздоровленнями. Пані Пшеленська назвала його рятівником поміщиків, Зизьо Кшепицький — Наполеоном в економіці, а панна Тульчинська витріщила на нього очі, мов на сонце.
Зайшла розмова про Коборів, і всі дуже засмутилися, коли Дизма сказав, що тепер йому не буде часу для справи Жоржа Понімірського.
— А втім, — додав, — у нього так погано з клепками, що все одно нічого не пощастило б зробити.
Зизьо вилаявся, веснянкувата панночка скривилася в сумній міні, а пані Пшеленська висловила надію, що не треба втрачати надії…
Головним пунктом візиту Никодима Дизми була та хвилина, коли він, ковтнувши кави, прорік:
— А я прийшов до вас із пропозицією. Пане Кшепицький, ви ніде не служите?
— Ні.
— А бажання таке є?
— Ну звичайно! — сплеснула пухлими ручками пані Пшеленська.
— Бачите, — вів далі Никодим, — мені тепер буде потрібен секретар. Секретар президента банку — це ж вам неабищо. Це має бути людина інтелігентна, кмітлива і взагалі фактично відповідальна. Розумієте?
Кшепицький облизав губи і недбало кинув:
— Дякую вам, пане президенте, тільки не знаю, чи я зможу. Крім того… гм… скажу відверто — не подумайте, пане президенте, чогось поганого, але я, либонь, не годжусь до казенної служби. Постійні години в канцелярії, щодня рано вставати…
Дизма поплескав його по коліну.
— Нічого не бійтеся. Ніяких постійних годин. Ви сидітимете на службі тільки тоді, коли я там буду, а невже ви гадаєте, що президент має сидіти як пень? На те є директор. У нас будуть лише найголовніші, найважливіші справи. Ну, давайте руку!
Пані Пшеленська була в захопленні. Хвилюючись, вона почала говорити Кшепицькому «ти» і завзято умовляла його негайно погоджуватись.
Зизьо всміхнувся і подав руку.
— Вельми вдячний вам, пане президенте. А чи можна поцікавитись, яку платню ви, пане президенте, мені призначите?
Никодима приємно лоскотало оте «пан президент». Він узявся в боки і спитав:
— Ну, а скільки б ви хотіли?
— Хіба я знаю?..
— Ну, сміливіше! — заохочував Никодим.
— Як вважає пан президент?
Дизма добросердо всміхнувся.
— Пан президент вважає, що пан секретар сам повинен сказати.
Усі ввічливо засміялися.
— Боже мій, — устряла пані Пшеленська, — мені здається, що якась там тисяча злотих…
— Тисяча двісті! — квапливо поправив Кшепицький.
— Що? Тисяча двісті? Ну, значить, я дам вам тисячу п'ятсот.
Дизма тріумфальним поглядом окинув кімнату, а Кшепицький серед захоплених «охів» пані Пшеленської зірвався з місця і, гучно шаркаючи ногою, дякував панові президенту.
Пані Пшеленська сказала, що таке діло не можна вершити насухо, і веліла служникові принести пляшку шампанського.
— Але, — мовив Дизма, підносячи келих, — одна умова, пане Кшепицький: спілка! Розумієте? Спілка! Це означає, що ми повинні горою стояти один за одного. І ані пари з уст про те, що ми балакаємо між собою…
— Розумію, пане президенте.
— А ще хочу сказати: коли я буду задоволений з вас, то на свята чи з якоїсь там іншої нагоди матимете дві-три тисячі премії.
Кшепицький провів Дизму до готелю. Дорогою вони розмовляли ще про організацію банку, і Никодим пообіцяв завтра ж познайомити Кшепицького з директором Вандришевським.
— Часу в мене буде обмаль, бо треба уладнати ще інші справи, отож домовимося, що за організацію візьметься Вандришевський, який звітуватиме не мені, а вам, розумієте? А ви вже матимете діло зі мною — будете доповідати про все, радитися і передавати мої розпорядження директорові.
— Так буде найліпше! — підтакнув Кшепицький.
— Уміння керувати, пане Кшепицький, — запам’ятайте собі! — це вміння діяти швидко і рішуче!
В готелі Никодим застав Уляницького, який привітав його гучно й радісно.
— Знаєш, Нікусь, у мене ще й досі в голові гуде після вчорашньої пиятики. Ну й здорово! А ти вже зробив візити?
— Які візити?
— Ну, знаєш, так годиться. Прем’єрові Яшунському, Брожинському і ще кільком. Терковському, мабуть, не хочеш? Хоч, знаєш, я вчора помітив, що він на тебе не гнівається.
— Ти гадаєш, що це неодмінно треба?
— Та, либонь, треба.
— Гм… — заклопотався Дизма. — Розумієш, одному якось… От коли б ти зі мною пішов…
— Ну що ж, можу піти…
Умовилися, що завтра зроблять візити, бо сьогодні ввечері вони ще мали бути на засіданні, де розглядалося питання про час відкриття банку і початок його діяльності.
Менш як за два тижні розгорнулися організаційні роботи. Під банк дали приміщення в новому будинку на Спільній вулиці, виділивши два поверхи на контору і восьмикімнатну квартиру для пана президента.
Правда, закон про нову хлібну політику ще був десь у комісіях сейму, але не підлягало сумніву, що обидві палати схвалять урядовий проект без суттєвих змін.
З цим Дизма не знав клопоту, все взяли на себе Вандришевський і Кшепицький.
Останній виявився просто неоціненним помічником. До роботи був дуже беручкий і кмітливості йому не бракувало, отож він проводив усе, що хотів, прикриваючись завжди одним і тим же:
— Так бажає пан президент.
Спочатку Вандришевський та інші, невдоволені з того, що Кшепицький совав свого носа в усі, навіть зовсім дріб’язкові справи, питали Дизму, чи дійсно він ухвалив саме так, а не інакше. І хоч Дизма часто й не знав, про що йдеться, але доконечно повторював:
— Коли Кшепицький щось каже, значить, я так постановив, і нема про що балакати.
Довелось примиритися з втручанням Кшепицького. А сам він зрештою не на жарт заприятелював з паном президентом. Звичайно, весь час зустрічаючись з ним, Зизьо скоро знайшов чимало вад у свого начальника. Та це було тільки на руку йому: секретар ставав неодмінним доповненням президента. А проте і з Кшепицьким Дизма завжди був сторожкий. А тим, що його всі поважали, ним захоплювалися, що могутні впливи і зв'язки Никодима дедалі зростали, Кшепицький у душі визнавав, що він має якусь таємничу силу і дивний розум.
Правда, Зизя дивувало, що розум Никодима частенько немовби притемнявся і тоді начальник, здавалося, нічого не тямить у найпростіших питаннях, одначе секретар дійшов до переконання, що пан президент навмисне удає з себе наївного, щоб легше застукати підлеглих на якихось комбінаціях. Зрештою Кшепицький знав, що його становище залежить тільки від президента, що якби президентом став хтось інший, то він знову опинився б на мілкому; відав, що в його інтересах укріплювати становище свого начальника, і робив усе, аби оточити особу Дизми ореолом неприступності й олімпійської величі.
А це цілком влаштовувало Никодима.
Приголомшливі почесті, які звалилися мов сніг на голову, і справді зміцнили певність Дизми, що доти він сам себе недооцінював. Проте обережність його не притупилася — адже Никодим бачив, що в його розумовому розвиткові, у вихованні і освіті є великі прогалини. Найвільніше він почував себе з Кшепицьким, але й з ним завше намагався бути потайним.
Тим-то в скорім часі він здобув собі славу «наймаломовнішої людини в Польщі». Одні пояснювали це англійським способом життя, інші взяли до відома слова самого Дизми — за чашкою чаю у прем’єр-міністра, коли дами приставали до нього з розмовою, Никодим сказав:
— Мені нема про що балакати.
Звісно, кому доводиться стільки думати, тому нічого говорити.