Кортіло знайти щось про себе. І справді, прочитавши кілька десятків сторінок, Никодим побачив своє прізвище.
«Ну, поглянемо», — зацікавлено подумав він і заходився читати.
«Сьогодні я познайомилася з новою людиною. У цього чоловіка дивне ім'я: Никодим Дизма. В тому імені є щось таємниче і хвилююче. Він має славу сильної людини. І мені видається, що так воно і є. Йому вельми личив би ніцшеанський батіг. З цього чоловіка немовби випромінюється мужська сила. Може, він надто зухвалий і спрощений, але такий могутній, що викликає повагу.
Кася каже, що він грубий і тривіальний. У першому вона має рацію. Що ж до другого, то я ще не відаю. Він подобається мені».
Никодим усміхнувся, вийняв записничок і старанно занотував усі незрозумілі слова.
«Ну, що далі…»
Далі на кількох сторінках був опис якогось сну і суперечки з Касею. Тут Никодим спинився, бо знову знайшов про себе:
«Вона цього не розуміє. Ненавидить пана Никодима, бо у неї завжди якесь патологічне ставлення до життя. Що ж я таке, якщо відкинути мою жіночність? Прецінь, то основа мого існування. Мій інтелект, мій художній розвиток, словом, усе має служити моїй жіночності, а не навпаки. То хіба ж дивно, що на мене — признаюсь — не тільки психічно, але й фізично впливає присутність мужчини. Боже мій, хіба я знаю, — був би це інший здоровий та нормальний мужчина, може, й він так же сильно впливав би на мене!»
«Дивись на неї! — похитав головою Никодим. — Аби штани — то їй уже й досить». Він виглянув у вікно і впевнився, що можна сміливо читати далі.
Сторінок п’ятнадцять було недавно списано, бо чорнило на них ще не потемніло.
«Сьогодні на виклик прем’єр-міністра поїхав до Варшави. Яке дивне почуття — туга. Вона просто випиває спокій душі. Чи він мене там зраджуватиме? Хіба вгадаєш — я не так близько його знаю! Думаючи про нього, я впевнююсь, що він має якусь таємницю, таємницю, котра замкнула його, мов черепашку. Хто знає, чи розтулиться коли-небудь ця черепашка під променями всепереможного тепла? А коли, нарешті, розтулиться, то чи не злякає мене?
Не відаю. Власне кажучи, я нічого не знаю про нього, крім того, що прагну його і тілом і душею. Він так мало говорить, так мало і так просто, що справді можна було б запідозрити його в обмеженості розумового розвитку, якби не повсякденні докази того, що під його склепистим чолом безупинно діє неабиякий мозок. Кася твердила, що він некультурний. Неправда. Можливо, у нього немає показної культури, може, в його вихованні були деякі прогалини, прогалини, котрі — признаюсь — просто вражають, коли знаєш, що йдеться про вихованця Оксфордського університету. Але ж це може бути і своєрідна манера. Щось на зразок показної зневаги до форми, яка тим гостріше підкреслює велику вагу змісту. Це саме видно і в його манері одягатися. У нього, безперечно, гарна статура, і тільки через убрання видається, що він незграбний. Я думала про те, чи вродливий він. Скоріше, ні. Та яке значення має для мене його врода? Він справжній мужчина, він гіпнотизує мене своєю мужською силою. Я воліла б, щоб у нього були красивіші руки. Сьогодні надіслала йому довгий лист. Мені так не вистачає його!»
Наступна сторінка починається довгим реченням, написаним по-французьки; далі Никодим прочитав:
«Скоїлося лихо. Я думала, що зомлію, коли прочитала газети. Вся тремчу від самої гадки, що він може більше не повернутися до Коборова».
— Ото вклепалася жінка! — буркнув сам до себе Дизма і подумав, що хоч воно й приємно, тішить амбіцію, але з часом це може зв’язувати його.
«Леон надіслав йому вітальну телеграму. Боже, якби ж він пристав на Леонову пропозицію і лишився зо мною.
Думала про те, щоб переселитися до Варшави. Ні, це неможливо. Я боялася б вийти на вулицю, щоб не зустріти тітки Пшеленської чи когось із давніх знайомих. Не могла б глянути їм в очі, але тим паче не мала б сили зректися його».
По тому запис був ще коротший:
«Не спала всю ніч. Боже! Прецінь, тепер він може розбагатіти!!!
Чи кохає він мене? Коли я питала про це, він одказував коротко: «Так».
А це може означати дуже багато. Але може й нічого не означати…»
Никодим перегорнув сторінку і глянув у вікно. В кінці алеї угледів автомобіль, що їхав до палацу. Повертався Куницький.
Дизма мерщій встав, закрив Нінин щоденник і всунув до шухляди на те місце, де він і був, а відтак, силкуючись ступати якнайтихіше, видибав у коридор і збіг сходами вниз. Це було якраз вчасно, бо парадні двері саме відчинились, і в них показався силует з розгорнутими руками.
Дизма опинився в обіймах Куницького.
— Дорогий, коханий пане Никодиме! Ну, нарешті, нарешті! Сердечно вітаю! Одержали мою телеграму? Ну, як же там? Ви організовуєте цей банк із широким розмахом! Газети про вас пишуть з такою глибокою пошаною! Сердечно віншую. Ви самі найліпше знаєте, що я зичу вам усяких успіхів.
— Дякую.
— Сідайте ж, коханий пане Никодиме, коханий пане президенте. Я хочу зробити вам одну пропозицію. — Він усадовив Дизму в крісло і спитав: — А може, ви бажали б відпочити?
— Ні, я не стомився.
— Ну, хвала богу. Тоді вислухайте мене, будьте ласкаві. Заздалегідь прошу не квапитися з відповіддю, якщо вона буде негативна. Добре?
Никодим осміхнувся і примружив око.
— А коли я відгадаю, що ви хочете мені запропонувати? Га?
— Чи можливо це? — здивувався Куницький.
— Ви бажали б, щоб я й надалі лишився управителем. Ні?
Куницький зірвався з місця і знову схопив Дизму в обійми. Потім заходився докладно мотивувати свій план, поки не довів, як два на два — чотири, що Никодим повинен згодитися.
— Адже президент банку, коханий пане Никодиме, це не державний урядовець, а керівник підприємства, і він може вільно розпоряджатися своїм часом…
Никодим удавав, ніби хитається, але за кілька хвилин згодився, однак з умовою: Куницький нікому не хвалитиметься, що пан президент хлібного банку в нього управителем.
Умову, звісно, було прийнято з повним розумінням, що вона доконечна.
В той час, коли вони гуторили про це, повернулася пані Ніна. Вона не відповіла на привітання, але широко розплющені очі її промовляли так виразно, що лишень не маючи ні на гріш спостережливості, Куницький не помітив би цього.
А проте можливо, що, діставши несподівану згоду Никодима, Куницький захоплено думав тільки про те, як щасливо складається справа. Старий одразу ж почав галасливо розповідати дружині, як тішить його те, що коханий пан Никодим не покидає Коборова напризволяще, що він клопотатиметься його інтересами і обіцяв часто сюди навідуватись.
— Я теж вельми рада, — мовила Ніна і, попросивши вибачення, пішла переодягнутися до обіду, який у неділю подавали о другій годині.
На превелике невдоволення Ніни — вона його ледве-на-ледве приховувала, — день провели втрьох. Куницький бадьористо розпитував про банк, про початок його діяльності.
Багацько теревенив про загальну кризу, скаржився на те, що податки надто високі, що всякі соціальні повинності вельми обтяжливі, але врожаєм, який цього року був далебі чудовий, уже не журився.
По вечері вирушили автомобілем на прогулянку. Вечір видався напрочуд гарний, а лісова дорога, залита сріблом місяця, була ніби окутана якоюсь таємничою чарівністю. Ніна сиділа замріяна, зіщулившись на подушках автомобіля, навіть Никодим відчував щось незвичайне у тій поїздці. Лише Куницький усе балакав та балакав.
На початку одинадцятої години вони були вже дома. Ніна хутенько побігла нагору, чоловік її провів Дизму до його кімнати і побажав йому на добраніч.
Никодим почав роздягатися.
Тільки тепер він міг спокійно помізкувати про те, що вичитав у щоденнику Ніни, йому важко було дійти якоїсь думки. Одне не підлягало сумніву: Ніна закохалася в нього до смерті і сподівається, що він з нею одружиться.
Найбільше тішило Никодима те, що вона нічого не роздлубала ні в тому Оксфорді, ані в його інтелігентності. Видно, його система правильна. А от щодо одруження…