На щастя, повернулася пані Конецьпольська, і Дизма витер піт з лоба.
— Тільки майте на увазі, — гукнула пані Ляля, стоячи в дверях, — наш гість не терпить, коли розмовляють іноземними мовами! Добрий день… Добрий день… — весело віталася вона.
За хвилину прийшов лакей і сказав, що сніданок подано.
Велемовність дам, на щастя Дизми, стала йому в пригоді: не треба було самому багато говорити. Час від часу він лише відбувався кількома односкладовими словами. Розмовляли переважно про моди, про плани на осінь. Тільки діловита чорнявка все повертала до тих же чудернацьких питань. Спочатку Дизма вважав їх за містифікацію, а потім догадався, що все це має якийсь зв’язок із столиками, які самі піднімаються в повітря.
Була вже четверта година, коли товариство встало від столу. Снідаючи, дами випили чималенько вина і коньяку, отож настрій у них був надзвичайно веселий, доходили іноді майже до легковажності, і на цьому тлі сповнена гідності й задуми поважність Никодима вирізнялася дуже вигідно.
Знову перебралися на терасу, автомобілі, що стояли перед нею, вже зникли — очевидно їх завели в гаражі. Частина гостей розбіглася по палацу і парку, а господиня взяла Дизму під руку, гукнула Стеллу (так звали присадкувату чорняву панну), повела їх до невеличкої вітальні. Никодим догадався, що тепер, нарешті, він довідається, навіщо його сюди привезли.
Справді, пані Конецьпольська стала вельми поважна, і в той час, коли панна Стелла по-діловому запалила цигарку, почала говорити. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, і говорила, немилосердно калічачи мову й пересипаючи її масою іноземних слів.
Казала про якесь одкровення, в котрому, наскільки зрозумів Дизма, було веління заснувати в Польщі Ложу, бо в багатьох країнах такі ложі є, а в них і досі немає. Ложа має складатися з дванадцяти жінок і одного мужчини. Жінок називатимуть паломницями Трипроменевої Зірки, а чоловіка — Великим Тринадцятим. Він розпоряджатиметься в Ложі трьома правами: життя, любові і смерті. В якому театрі ця ложа має бути збудована — пані Конецьпольська не сказала.
За нею взяла слово панна Стелла. Ця вже балакала так незрозуміло, що Никодим, вважай, нічого не втямив. То йому здавалося, що вони хочуть заснувати немовби монастир, а то — ніби зграю шантажистів чи гендлярів «живим товаром», бо мовилося про «залучення бодай хитрощами молодих дівчат», про «спіритуальне вимушення», про «одвічний закон рабства» тощо.
Одне тільки збагнув Никодим: графиня в усій цій справі — цабе куди менше, аніж панна Стелла.
І знов обізвалася пані Конецьпольська. Пояснила, що вони надумали звернутися до Никодима з проханням бути в них за Великого Тринадцятого. Вони, мовляв, дійшли переконання, що найбільш гідний цієї влади саме він як людина могутньої, незламної волі і глибокого розуму. Що тільки він може справедливо володіти в ложі правами життя, любові і смерті — тими трьома променями, з яких складається таємниця Загального Закону Щастя.
Дизма лютував. Сидів, засунувши руки в кишені, і понуро мовчав. Присягався в душі, що й пальцем не доторкнеться до цієї темної справи. На дідька воно йому! Хіба ж для того він дотягнувся до такої посади, до таких грошей, щоб тепер попасти в тюрму? О ні!
І ось обидві дами встали, а панна Стелла замогильним голосом запитала:
— Магістре, чи згоден ти бути посвяченим на Великого Тринадцятого?
Дизма відповів коротко:
— Ні. Не згоден.
Подив і смуток одбилися на їхніх обличчях.
— Але чому ж?
— Не можу.
— Хіба є якісь герметичні перешкоди? — таємниче спитала чорнява.
— У мене є свої причини.
Графиня Конецьпольська заламала руки.
— Магістре! Відкрийся нам, може, то якісь дурниці?
— Е-е-е, — махнув рукою Дизма. — Я не розуміюся на цьому.
Панна Стелла обурилась:
— Ви?! Це ви не розумієтесь? Прошу, Магістре, не жартуйте з нами. Зрештою, у пані Лялі є одкровення, що тільки ви можете бути Великим Тринадцятим.
— Та в мене зовсім немає часу! — сердився Дизма.
— Магістре, це займе у вас так мало часу! Адже містерії відбуватимуться тільки раз на місяць.
— Не хочу.
Жінки розпачливо перезирнулись. Раптом чорнява піднесла руки вгору і трагічним голосом прошепотіла:
— Іменем Всемогутнього Ордену заклинаю тебе: відкрий серце твоє для трьох віковічних променів!
Пані Ляля схрестила руки на своїх високих грудях і побожно схилила голівку.
Никодим трохи злякався. Взагалі він не був забобонний, але все-таки… може, й справді є жінки, лихі на очі, і їм легко наврочити людину.
У присадкуватої панни Стелли були такі несамовиті очі, і вони так пронизували його, що Никодимові аж моторошно стало.
Він почухав голову.
— Так одразу, не подумавши, я не можу… Треба обмізкувати…
Стелла переможно глянула на пані Лялю і вигукнула:
— Ну звичайно! Наказуйте, Магістре! Хоч ми знаємо від пана Терковського, який каже, що у вас є таємнича сила, отже…
— Що там Терковський знає! — перебив Дизма, сердитий, що не може викрутитись. — Я сам не знаю, про що, власне, йдеться, що має бути…
— Хвилиночку, Магістре! — спинила його панна Стелла і сягнула до сумочки. — Я зараз дам вам статут Ложі і Три Канони Знання.
Вона дістала з сумки невеличку брошурку та кілька аркушів, надрукованих на машинці, і все це подала Никодимові.
— Прекрасно! Перегляньте оце, Магістре. Дві години вистачить, правда, Лялю? Ну, тоді до побачення, ми залишимо вас тут самого. О сьомій, перед обідом, зберемося, щоб з ваших уст почути остаточну думку. Хай Мудрість Зірки осяває дороги твоєї мислі!
Обидві вклонились і мовчки вийшли.
— Подуріли баби! Трясця вашій матері! — вилаявся Дизма і з розгону швиргонув геть у куток папери, які тримав у руці.
От рахуба! Усе це звалилося на нього так несподівано і пахло чи то великим шахрайством, чи якимись витівками з духами.
«Чим тільки ці люди не забивають собі голови! Грошей повно, видне становище, так ні — ще вигадують собі казна-що! Клепок у цих баб немає чи що!»
У ньому росла злість на самого себе, — попався, допустив, щоб його хитрощами заманили сюди. Було б це у Варшаві — пішов би собі додому та й край…
Все-таки треба глянути, що там пишеться в отих паперах.
Підняв брошуру і вилаявся: вона була надрукована французькою мовою. Шпурнув би її знову додолу, коли б не візерунок чи скоріше — малюнок. Він зацікавив Дизму.
Там було намальовано велику залу без вікон. Посередині на троні сидів, заплющивши очі, якийсь худий чоловік із чорною бородою. Над головою у нього сяяла зірка з трьома променями і палало три смолоскипи. Довкола на землі лежали ниць голі жінки.
Полічив кінчиком сірника. «Дванадцять!.. Ага, це, мабуть, оті паломниці… А цей тип — то, виходить, я… Що за чорт!»
Почав гортати сторінки. На останній теж був малюнок; побачивши його, Никодим здригнувся: малюнок зображав цапа з людським обличчям і дванадцятьма рогами.
Тепер він уже не сумнівався: «Диявол». Никодим не вірив ні в бога, ні в чорта, але тут перехрестився, а тоді на всякий випадок ще й схопився за гудзик.
«Фу, свині!»
Відтак перейшов до аркушів машинопису і з полегкістю зітхнув, побачивши там польську мову.
Читав дуже уважно. Деякі абзаци перечитував по два-три рази і все-таки багато чого не розумів, головне тому, що не знав безлічі слів.
З усього прочитаного втямив, що йдеться про створення «об’єднань сестер», що метою такого об’єднання має бути наближення до ідеалу трьох прав: життя, любові і смерті; що найвищої мудрості досягають через втіху духа, тіла і розуму, що для цього дванадцять паломниць повинні відчути якусь Благодать Рабства і обрати Діву-заступницю, котра знайде Володаря Волі, Магістра Зірки, Дарителя Розуму; його й називатимуть Великим Тринадцятим. Там же Никодим довідався, що такий обранець повинен відзначатися видатними талантами, бути людиною мудрою, творчою, плодоносною, а насамперед мати нечувано сильну волю і міцне здоров’я.