— Може, вас міністром призначити, га? — глузливо спитав Дизма.
— Що ви кепкуєте, пане Никодиме, а вас же за що призначили президентом банку?
— Бо в мене є голова на в’язах, тямите?
— У кожного своя голова. А я так гадаю, що коли ви можете бути президентом банку, то просто безчесно, щоб я, колишній ваш начальник, не мав зарплати хоча б злотих вісімсот.
— Ви здуріли, пане Бочек? Вісімсот злотих! Хто ж вам їх дасть?
— Тільки не кривіть душею, пане Никодиме. Я ж знаю, — коли ви постараєтесь, то знайдеться не один такий, що дасть.
Очі Дизми спалахнули ненавистю. Раптом він надумав.
— Ну гаразд, пане Бочек, я бачу, що треба… Гм… можу запропонувати вам посаду заступника директора державних спиртових складів… Хочете?
— Це вже, напевне, буде лучче. Може, й квартиру дадуть? Треба ж буде сім’ю перевезти.
— Звичайно, є й квартира. Ловке помешкання — чотири кімнати, кухня, безплатне опалення і світло.
— А жалування?
— Жалування буде злотих тисячу.
Бочек розчулився. Він встав і схопив Дизму в обійми.
— От бачите, пане Никодиме, ми з вами земляки, то повинні помагати один одному.
— Аякже, — підтакнув Никодим,
— Я завжди був вашим другом. Інші цуралися вас, казали: байстрюк, незаконний, підкидьок…
— Перестаньте, ну його к чорту!
— Я ж і кажу: усі в Лискові були проти вас, а я нічого, навіть приймав вас у своєму домі…
— Велика честь, — зневажливо скривився Дизма.
— Колись була велика, — флегматично зауважив Бочек. — Але що нам сперечатися.
Никодим сидів похмурий, як ніч. Нагадування, що він підкидьок, перевернуло йому душу. Зненацька Никодим зрозумів, що для них двох — для нього і для Бочека — мало місця у Варшаві… Не тільки в Варшаві.
Якби Бочек міг тепер прочитати думки свого колишнього підлеглого, світлий образ безслідно зник би з його обличчя.
— Так ось, пане Бочек, — почав Дизма, — приходьте завтра і принесіть усі свої документи, геть усі документи, бо добитися для вас такої посади — справа нелегка. Доведеться багато балакати, доводити, що ви зможете бути заступником директора.
— Щиро дякую, пане Никодиме, ви не пожалієте.
— Знаю, що не пожалію, — пробубонів Дизма. — Тепер іще одне: нікому ані слова, бо на це місце душ сто охочих буде, тямите?
— Авжеж тямлю.
— От і домовилися. Завтра об одинадцятій.
У двері постукали, і на порозі став Кшепицький.
Товстий Бочек хитро моргнув Дизмі і вклонився йому так низько, як тільки міг зігнутися.
— Уклінне шанування вам, пане президенте, все буде зроблено так, як ви наказали, пане президенте.
— До побачення. Можете йти.
Никодим помітив, що Кшепицький, вдаючи, ніби він розглядає папери, які тримав у руках, стежив куточком ока за Бочеком, аж поки той не вийшов з кімнати.
— Ну що там, пане Кшепицький?
— Усе гаразд. Оце запрошення до цирку.
— А-а, підемо.
— Дзвонила ще графиня Чарська, але я сказав, що ви зайняті.
— Шкода.
— Хе-хе-хе… Я вас розумію. Ці панни Чарські то — ого!.. Торік…
Він не докінчив, бо до кабінету, не зачинивши за собою дверей, влетів полковник Вареда.
— Привіт, Нікусь! Де це тебе ангели носять?
— Здрастуй, Вацю.
Кшепицький уклонився і вийшов.
— Знаєш, брате, — гукнув полковник, — я зайшов до тебе, бо подумав, чи не вибрався б ти в цирк — сьогодні приїхав отой Тракко, — знаєш? — найдужчий силач світу, боротиметься з нашим чемпіоном Вєлягою.
— Знаю, навіть збираюся піти.
— Чудово! — клепнув він Дизму по коліні. — Буде вся компанія — Ушицький, Уляницький, Романович із дружиною…
Задзвонив телефон. Кшепицький доповів, що то знову графиня, чи з’єднувати?
— Давайте… Алло!.. Так, це я… Доброго здоров’ячка, пані… — Никодим затулив трубку рукою і шепнув Вареді: — Це графиня Чарська!
— Фю… фю… — покрутив головою полковник.
— Ні, ви зовсім не перешкоджаєте.
Притримавши трубку плечем, Дизма запалив цигарку, якою почастував його полковник.
— Але ж я не розуміюсь на літературі… Слово честі… А коли це? Ну гаразд, гаразд… А як здоров’я вашої сестрички? Гм… Знаєте, і я теж, але по телефону про це ліпше не говорити… Що? До театру? Е-е… Знаєте що, може б ви і ваша сестра пішли зі мною в цирк?.. О ні, сьогодні бореться найдужча в світі людина… Як?.. Вацеку, як його звати?
— Тракко.
— Тракко, італієць. Ні, тут у мене сидить мій друг, Вареда…
— Нікусь, скажи, що я цілую їй ручки.
— Цілує ручки… Буде, аякже… Ну от і добре. Заїду по вас на своєму автомобілі… До зустрічі. — Він поклав трубку і всміхнувся. — Ох оці баби, ці баби!..
— Підуть? — спитав полковник.
— Ще б пак!
— Ну то їдьмо обідати.
— Візьмемо і Кшепицького.
— Як хочеш, — погодився Вареда.
В ресторані зустріли Уляницького, і зразу стало весело.
— Ви вже знаєте анекдот про бульдога та пінчера? — спитав він, коли подали каву. — Ну, знаєте?
— Гляди! — застеріг його Вареда. — Не забувай, що той, хто розповість давній анекдот, ставить пляшку коньяку.
— Не мудруй, Вацусь, — прибравши поважного вигляду, дорікнув йому Уляницький. — Адже Лікургом, який впровадив цей закон, був я сам. Так слухайте. От сидить собі на розі Маршалківської гончак…
— Ти ж казав — бульдог…
— Не заважай. Сидить собі гончак і дивиться, а з Саксонського парку мчить бульдог, величезний бульдог…
Дизма підвівся й промимрив:
— Вибачте, я на хвилинку.
— Ти знаєш цей анекдот? — спитав Вареда.
Никодим не знав, проте відповів:
— Знаю.
Швиденько надів плащ, швейцар широко розчинив перед ним двері, і Дизма вибіг на вулицю.
Шофер натиснув стартер, відчинив дверцята.
— Можете їхати додому, — сказав Никодим.
Хвилину постояв на пішоході, поки машина від’їхала, а тоді подався до Бєлянської вулиці і сів у таксі.
— Ріг Каролькової і Вольської.
Коли він грав на мандоліні в барі «Біля слона», то часто бував у цих краях з товаришами і випадковими компаньйонами. Вряди-годи, в доброму гуморі, відвідувачі бару забирали з собою весь оркестр.
На довгій вузькій Карольковій вулиці таких барів було кілька.
Автомобіль став, Никодим заплатив і, почекавши, поки шофер од’їхав, повернув на Каролькову.
Обабіч височіли одноманітні споруди з червоної цегли — заводи. Кам’яні мури подекуди розділяв то високий паркан, а то невеличкий дерев'яний будинок, у вікнах якого за жовтими фіранками блимало світло маленьких лампочок. То були робітничі харчевні, так схожі одна на одну, що їх важко було й розрізнити.
Никодим упевнено йшов вулицею і нарешті штовхнув вузенькі двері.
В ніс одразу вдарив запах пива і кислої капусти. Широка засклена стойка з білими завісками займала половину невеличкої зали; кам’яну підлогу було посипано свіжою тирсою.
Із-за зеленої портьєри долинали голосні звуки гармошки і скрипки. Коло прилавка стояв похмурий чоловік з червоним обличчям і дві підстаркуваті жінки. Біля буфета тільки за двома столиками сиділи люди.
Никодим підійшов до стойки.
— Велику? — спитав господар.
— Наливайте, — згодився Дизма.
Випив і взяв кусочок оселедця.
— Ну, як справи, пане Малиновський?
— Так собі, помаленьку.
— А грає ще у вас Амброзяк, гармоніст Амброзяк?
— А що? — недовірливо зиркнув господар.
— Налийте, — сказав Дизма.
Випив і закусив грибком.
— Ви не пам’ятаєте мене, пане Малиновський, га?
— Стільки людей, — байдуже мовив шинкар.
— Я Поздрай. У барі «Біля слона» грав, на Панській вулиці.
— На Панській?
— Так. Мандолініст. Мене звати Поздрай.
Шинкар знову налив чарку, вже не чекаючи, поки Дизма попросить.