— А-а, пам’ятаю… Ну і як воно?
— Живу собі…
Ковтнув горілку і, кивнувши підборіддям на зелену кретонову завісу, спитав:
— Амброзяк там грає? Скажіть, не бійтесь — це мій товариш…
— Грає, — кинув шинкар.
Никодим узяв зубочистку в рот і трошки відхилив завісу. Там людей було більше, і оркестр грав довго, видно, на замовлення.
Однак гармоніст помітив Дизму і, як тільки скінчили танго, підійшов до нього.
— Добрий вечір, Поздрай!
— Доброго здоров’я, — майже весело відповів Дизма. — 3 цієї нагоди дайте нам, пане Малиновський, пива — два великі.
— Ну, коли прийшов давній приятель, — додав гармоніст, — то дайте ще дві з краплями.
Випили.
— Є якесь діло? — поцікавився Амброзяк.
Никодим кивнув головою.
— А де ви тепер?
— Я? — Дизма трошки повагався, тоді відповів: — Ет, у провінції.
— Нічого живете?
— Живу.
— Ну, якщо у вас є діло, то сядьмо осторонь.
Узявши свої кухлі, вони пересіли до вікна.
— Амброзяк, — почав Дизма, — ви повинні, по давньому знайомству, зробити мені одну річ…
— Яку саме?
— Мені потрібно трьох-чотирьох хлопців, таких, що не бояться і чисто працюють.
— Мокра робота? — стишив голос гармоніст. Никодим погойдався на стільці.
— Один тип допік мені до живого.
— І що, треба уколошкати?
Дизма почухав плече.
— Ні, навіщо, тільки замкнути рота, щоб не патякав…
Гармоніст перехилив чарку і сплюнув.
— Можна, чому ні, тільки доведеться викласти злотих сто… А то й сто двадцять…
— Це буде, — відповів Дизма.
Амброзяк кивнув головою, встав і зник за завісою. Дизма ждав. За хвилину гармоніст привів невеличкого білявого чоловіка з усміхненими очима.
— Познайомтеся, колего Поздрай: Франек Левандовський.
Білявий подав руку — вона була велика і вузлувата.
— Хто вмер? — весело спитав він.
— Та так… — у роздумі протягнув Дизма. — Невеличке діло.
— Як діло, то й могорич буде?
Никодим кивнув шинкареві.
— Пане Малиновський, дайте пляшку чистої і свинячу котлету.
Амброзяк нахилився до товариша:
— Франек, а кого ти візьмеш?
— Думаю, що Антек Клявіш піде і Тесць. Вистачить.
— Трьох вистачить? — сумніваючись, мовив Никодим.
— А що, такий дужий?… Бувалий чи зелений?
— Зелений. З провінції. Товстий, як бочка.
— Зробимо, — кивнув головою Франек. — А ви, звиняйте, хто такий?
— Що тобі до того, Франеку, — втрутився Амброзяк. — Мій приятель — і все. Чого ти скрізь соваєш свого носа?
— Не соваю, просто цікавлюсь. Ну, то розказуйте.
Дизма схилився над столиком і почав пояснювати.
Левандовський і гармоніст пили, не виливаючи за комір, Дизма підтримував компанію. Отож незабаром господар забрав порожню пляшку, а натомість поставив повну. Не чекаючи замовлення, приніс іще холодну котлету і солоний огірок. Він знав, що коли в когось «розмова» з Левандовським, то без горілки не обійдеться.
Амброзяка кілька разів кликали в оркестр, він уставав, потім знову вертався до столика.
Господар засвітив газову лампу. Двері раз по раз відчинялись, до харчевні заходили нові й нові люди. Майже всі вони кланялись Левандовському, а той у відповідь недбало кивав головою.
Никодим багато чув про нього. Але ніколи не припускав, що цей уславлений бандит, ніж якого не в одного викликав пошану, може мати такий хлопчакуватий і лагідний вигляд. У всякому разі він знав, що віддає справу у надійні руки.
Близько восьмої години Дизма розплатився і делікатно підсунув Франекові стозлотівку.
— І головне — обшукайте кишені, щоб ніякого сліду не було, — велів, потискуючи на прощання вузлувату руку.
Коли Никодим виходив, Амброзяк провів його до дверей і, запевнивши, що Франек — це камінь-залізо, попросив позичити йому десять злотих. Потім, ховаючи гроші в кишеню, не без іронії зауважив:
— Ви там у селі наживаєтесь. Грошей — як снігу.
— Та так собі.
Вулиця була порожня. Никодим дійшов до рогу Вольської і став на трамвайній зупинці.
Незабаром підійшла «дев’ятка».
Цирк був повний. Серед загального гамору гостро вирізнялися голоси хлопчаків, які снували в натовпі:
— Шоколад! Лимонад! Вафлі!
Саме в ту хвилину, коли входив Никодим із паннами Чарськими, оркестр заграв марш, і на арену один по одному виступили атлети.
Їх було душ десять. Усі — здоровенні мужчини з потворно великими м’язами і товстими, як у биків, шиями, у коротеньких трико, що відкривали складки волосатої шкіри.
Вони чітко марширували навколо арени.
Коли Дизма і його супутниці дісталися до своєї ложі, в якій уже сидів полковник Вареда, панна Марієтта Чарська розсміялася:
— Скільки м’яса!
Атлети привітались.
— Ото Мік, — повідомив Вареда. — У нього постать хлопця, але він дужчий од багатьох із цих гіпопотамів.
Потім силачів представили.
Атлети стояли поряд, а суддя біля столика жюрі називав їх. До кожного прізвища додавав якийсь титул: чемпіон Англії, чемпіон Бразілії, чемпіон Європи тощо.
Двоє прізвищ глядачі зустріли оплесками. Так вітали чемпіона Польщі — Вєлягу і гіганта-італійця Тракко.
Відтак атлети пішли з арени. Лишилося тільки два супротивники: опасистий німець з довгими, як у мавпи, руками і стрункий мулат Мік; поруч із своїм супротивником мулат був наче антилопа, яку ось-ось розтопче носоріг.
Пролунав свисток, і противники зійшлися.
— Уже взяв його! — вигукнув Дизма, побачивши, як мулат од самої ваги німця упав на килим.
— Ні, брате, — всміхнувся Вареда, — треба добряче помучитись, поки цього в’юна покладеш на обидві лопатки.
І справді, мулат спритно вислизнув з лап супротивника, а коли той, хропучи од натуги, трошки підняв його, щоб знову кинути на килим, Мік несподівано відштовхнувся ногою од землі. Здавалося б, це могло тільки помогти німцеві, а вийшло зовсім навпаки. Смугле тіло мулата, описавши дугу, мелькнуло над головою противника, і німець, що тримав його під руки, втративши рівновагу, упав навзнак. У ту ж мить мулат стрибнув і опинився у нього на грудях.
Суддя із свистком у роті підбіг саме вчасно, щоб уловити мить, коли обидві лопатки німця торкнулися килима. А тривало це буквально одну мить, бо переможений, дико заревівши, схопився і скинув із себе свого покорителя так легко, як кінь викидає з сідла невправного вершника.
А проте боротьба скінчилась, і голова жюрі оголосив про перемогу мулата. Мік усміхався і кланявся на всі боки, дякуючи за гучні оплески.
Зате переможений виходив з арени, лаючись, під свист глядачів.
— Ах, який же він гарний, цей мулат! — захоплювалась Марієтта Чарська. — Наче з бронзи! Пане Никодиме, як ви гадаєте, це був би великий скандал, коли б ми забрали його з собою на вечерю?
— Ну що ти, Марієтто, — стримувала її сестра.
— Мабуть, не личить, — мовив Дизма, але всі інші вважали, що то була б непогана розвага, а якщо вечеряти в окремому кабінеті, то все буде гаразд.
Тим часом на арену вийшла друга пара.
Дизма збуджено стежив за борцями. В гострі моменти він од хвилювання так стискав руки, що аж суглоби тріщали. Крізь зціплені зуби в нього раз у раз вихоплювалися слова заохочення:
— Дужче! Вали його…
Борці, мокрі від поту, хрипіли і стогнали, качаючись по арені.
З галерійки лунали крики, свист, оплески.
Змінилося вже кілька пар атлетів.
Нарешті дійшло до виступу, що був головною сенсацією вечора.
На арені один проти одного стали два найдужчі борці.
Чемпіон Польщі — Вєляга, з потворно широкими плечима і м’язами Геркулеса, з коротким деформованим носом і побритою головою був схожий на горилу. Навпроти, розставивши ноги, мов два сучкуваті стовбури дуба, стояв Тракко; він був вищий і трохи тонший, під блискучою шкірою грали великі клубки м’язів.