Він подав трубку Куницькому.
— Це Черпак. Шукав вас по всьому місту.
Куницький схопив телефонну трубку.
— Алло!.. Моє шанування, пане начальнику, моє шанування. Чим можу служити вам, пане начальнику?
Дизма встав, підійшов до вікна. Слухав. І так хвилювався, що аж впився пальцями в підвіконня. Слухав.
Поступово заспокоювався. Розмова справдила його сподівання.
Голос Куницького ставав дедалі тривожніший, у ньому бриніли страх і прохання, а відтак, уже поклавши трубку, стариган викрикнув з неприхованою розпукою в голосі:
— Що ж мені діяти? Що робити?
— А що сталося? — співчутливо запитав Дизма.
Куницький гепнувся на стілець і витер піт з лоба.
Шепеляючи ще більше, ніж завжди, почав розказувати Никодимові, що від нього вимагають документи, зв’язані з судом, і він мусить подати їх не пізніше як завтра до восьмої години вечора, але вирушити в Коборів не може, бо вранці об одинадцятій годині у нього аудієнція в міністра — адже вечірнім поїздом міністр виїжджає на цілий місяць.
— Рятуйте, коханий пане Никодиме, порадьте, що діяти? Як бути?
— Гм… рада проста: телеграфуйте в Коборів, хай вам вишлють ті папери!
— Ба! — вигукнув Куницький. — Якби ж то можна було! Папери лежать у сейфі, а ключі ж у мене.
— Ну, то треба зараз когось послати. У вас же є автомобіль. Може, шофера?
— Шофера?! Пане мій золотий! Як же я можу дати шоферові ключі від сейфа?! Там і гроші, і папери, і коштовності, і надзвичайно важливі документи… Боже, боже, що діяти, що робити?!
Дизма замислився.
— Ну гаразд, а чи немає в вас у Варшаві надійної людини?
— Нікого нікогісінько. Жодної живої душі!
— Ну, тоді ваші доставки лопнули.
— Але ж це мільйони, пане, це ж мільйони! — обурився Куницький. — Я роками про це мріяв! І ось тепер… Ах, який же я ідіот — чому не взяв із собою!..
— Що?
— Ну, ту зелену теку, що я вам показував… Пам’ятаєте?..
Враз Куницький плеснув себе по лобі. Хотів щось сказати, але прикусив губу.
— Так, пам’ятаю. Зелена тека, — спокійно мовив Дизма,
— Є один спосіб, — озвався по паузі Куницький, і в голосі його вчулося хитання. — Є один спосіб, але…
Дизма опустив очі, щоб Куницький не помітив у них чекання.
— Який спосіб?
— Гм… Не смію навіть просити… Але ви самі розумієте, як це важливо для мене… Для мене і для вас теж…
— Ну певно. Мільйони під ногами не валяються.
— Дорогий пане Никодиме! — вибухнув Куницький. — Ви єдиний, хто може врятувати справу.
— Я? — нещиро здивувався Дизма.
— Ви, ви, бо тільки вам я б довірив. Коханий пане Никодиме, золотий ви мій, не відмовте!
— В чому ж це?
— Правда, ви трохи втомитесь, але що то значить у ваші молоді роки! Коханий пане Никодиме, махніть ви до Коборова! — Він витяг з кишені шкіряний капшук, у якому побрязкували ключі. — Рятуйте мене, пане. На вас уся надія!
Никодим знизав плечима.
— Не люблю я ритися по чужих тайниках.
— Золотий ви мій! — Куницький благально склав руки.
Никодим вдавав, начебто він міркує.
— Це ж повинен летіти, як оглашенний… Не виспишся…
— То що ж мені діяти, що робити?! — розпачливо шепелявив Куницький.
Дизма барабанив пальцями по столу. Нарешті махнув рукою:
— Ну гаразд, хай вам грець, поїду.
Старий, шепеляючи, почав дякувати, тиснув Никодимові руки, але в маленьких рухливих очицях його Дизма виразно помітив вогники страху і недовіри.
— Який тут ключ?
— Оцей, ось оцей. А відмикається зовсім просто, треба тільки верхню розетку поставити на дев’ятку, а нижню — на сімку.
Дизма взяв олівець і записав собі цифри.
— Ну гаразд, переїм щось і поїду. Викликайте автомобіль.
За годину Никодим по короткій розмові з секретарем зійшов униз.
Біля брами на нього чекав Куницький. Стариган так хвилювався, що не міг і приховати цього. Раз у раз підозріливо зиркав на Дизму, востаннє пояснював йому, що тека з документами лежить угорі праворуч, що в ній геть усі папери, які стосуються процесу, отож більше ніде шукати їх не треба.
— Добре, добре, — перебив Дизма і відчинив дверцята автомобіля.
— Тільки ж не забудьте, коханий пане Никодиме, замкнути сейф. І розетки поверніть.
— Буде зроблено. Ну, до побачення. Гайда!
Авто рушило. Хвилин через п’ятнадцять уже були за містом.
Никодим витяг з кишені довгий, вузенький сталевий ключ і зацікавлено оглянув його.
— Така мала чортівня, — буркнув під ніс, — а стільки можна зробити з нею.
Автомобіль швидко мчав знайомим шосе. Незабаром став накрапати дощ, вкриваючи шибки дрібнесенькими крапельками. Починалися ранні осінні сутінки. Никодим підняв комір і, поринувши в роздуми, задрімав.
Зупинилися тільки раз, щоб замінити колесо, бо наїхали на гвіздок.
Було вже зовсім темно, коли попереду заблищали вогники Коборова.
Дизма вийшов біля під’їзду і дав шоферові розпорядження. Відчинилися двері, вибігли слуги.
— Пані дома? — спитав Дизма, не відповідаючи на уклони.
— Дома, ясновельможний пане. Пані в бібліотеці.
— Добре.
— Накажете доповісти?
— Не треба. Можете йти, я сам обійдусь.
Перейшовши темну залу, він одчинив двері.
Коло столу, схилившись над книжкою, сиділа Ніна. Не піднесла голови. Никодим зачинив двері і кашлянув.
Тільки тепер Ніна глянула на нього, і приглушений зойк вихопився у неї з уст. Схопилася, підбігла, обняла за шию.
— Ніко, Ніко, Ніко!..
Горнулася до нього, і обличчя її сяяло щастям.
— Приїхав, приїхав, мій солодкий, мій єдиний!
— Здрастуй, Ніночко.
— Боже, як я знудьгувалася за тобою!
— А я, думаєш, ні?
— Ну, сідай же! Ти надовго приїхав?
— На жаль, лише на кілька годин.
— Що ти кажеш? Але ж це жахливо.
— Так складається.
Вона кінчиками пальців гладила його обличчя.
Никодим коротко розповів, чого він приїхав, і додав, що зробив це з радістю, бо знав, що зможе провести з нею хоч кілька годин.
Ніна сіла йому на коліна і, перериваючи мову поцілунками, розказувала про свою тугу, про кохання, про надію, з якою вона чекає тієї щасливої хвилини, коли стане його жінкою.
— Якщо нічого не скоїться, — перехопив Дизма, — то ми поберемося раніше, ніж ти гадаєш.
— Як? А розлучення? Адже розгляд справ про розлучення тягнеться місяцями.
— Нічого страшного, тут обійдеться без розлучення. Я радився з адвокатом. Шлюб можна буде оголосити недійсним.
— Я на цьому не розуміюся, — з сумнівом мовила Ніна. — В усякому разі ти дуже добрий, що думав про це.
Подали вечерю. Обоє перейшли в їдальню. Ніна розпитувала Никодима про його теперішнє життя. Раділа, що він буває в Чарських і Розтоцьких, підтримує комітет, який розробляє проект створення Літературної академії, що в нього вже відкладено кілька десятків тисяч у банку.
Коли вже вставали з-за столу, лакей доповів, що шофер напоготові.
— Гаразд. Хай чекає.
Кинув оком на годинник і сказав, що мусить поспішати. Ніна хотіла піти з ним до чоловікового кабінету, але Никодим попросив, щоб вона ліпше зачекала.
— Чому? — здивувалась Ніна.
— Так… Бачиш, я повинен там прочитати деякі папери і зробити виписки… А якщо ти зі мною, то… хе-хе-хе… мені не до того… Зажди, я зараз повернусь.
Він запалив світло і розсунув важку оксамитову портьєру.
В заглибині стояв великий зелений сейф. Никодим задоволено оглянув його. Спало на думку, що злодіям довелося б добряче понатужитись, поки добралися б усередину цієї сталевої шафи, а він зробить це менше ніж за хвилину і без ніякого зусилля.
— Якщо в голові добрі клепки, — буркнув, — то й відмичок не потрібно… Правда, це комбінація не моя, а Кшепицького, проте мені теж вигода…
Ключ безгучно повернувся в замку, тоді один поворот ручки — і сейф відчинився.