— Пане начальнику, — перехопив Кшепицький, — мені здається, ваші побоювання безпідставні. Не забудьте, що пан президент має великі впливи в уряді. Надісь, ніхто в Варшаві не здолає зробити стільки, як пан Дизма.
Комісар уклонився.
— О, це я добре знаю. І мені було б вельми приємно зробити невеличку послугу такій шанованій людині, тим паче, що ласкавий пан президент, я не сумніваюся, не забуде мене.
— Звичайно, — підтакнув Дизма.
— Щиро вдячний вам, пане президенте. Я високо ціную вашу підтримку. Найближчими днями навіть хочу звернутись до вас з одним невеличким проханням.
— Охоче зроблю все, що зможу.
— Для вас, пане президенте, це дрібниця, а для мене вельми важлива річ. Справа в тому, що з нового року звільняється посада заступника головного коменданта поліції. Коли б така поважана людина, як ви, пане президенте, підтримала мене, то я напевно міг би дістати призначення…
— А від кого це залежить? — спитав Никодим.
— Од міністра внутрішніх справ.
— Якщо так, — мовив Дизма, — то можете бути спокійні. Це мій приятель.
— Сердечно, сердечно дякую.
Комісар схопився, щоб потиснути Никодимові руку.
По тому заходились обговорювати все детально. Рейх і Кшепицький не забули навіть про найменші дрібниці, і Дизма з подивом слухав їх, признаючись у душі, що сам він у всьому цьому не дав би собі ради.
Коли Дизма і Кшепицький повернули до банку, там уже чекав Куницький. Його рухи, вираз обличчя, очі — все свідчило про велике занепокоєння. Кшепицький, проходячи, окинув його іронічним поглядом, але той навіть не помітив. Схвильовано підбіг назустріч Дизмі і зашепеляв:
— Ви приїхали! Я дуже радий. Привезли теку?
— Здрастуйте. Привіз.
— Пане Никодиме, я, далебі, не розумію, що все це означає?
— Що саме?
— Ну, з цією аудієнцією у міністра! Черпак сказав, що її відкладено. Міністр зовсім не виїжджає. Він, пане Никодиме, і не збирався нікуди виїжджати. Що це має означати?
— Ходімо до мене, — відповів червоніючи Дизма, — я поясню вам.
— Далебі, далебі не розумію, — безугавно шепеляв Куницький, дрібочучи за Никодимом.
— Ви, Ігнате, можете йти собі в місто, — кивнув Дизма слузі.
Коли Ігнат вийшов, він звернувся до Куницького:
— Пане Куницький… гм… Ваша дружина постановила розвестися з вами.
— Що таке?! — підплигнув Куницький.
— Те, що ви чуєте. Розводиться з вами і виходить за мене.
Куницький люто зиркнув на Дизму.
— Ах так… Може, вона й приїхала з вами?
— Ні, зосталася в Коборові.
Старий кусав губи.
— Коли це моя жінка так надумала? Це ж неможливо! Нічого мені й не згадувала! Може, це хвилинна примха? Каприз як наслідок вашої інтриги…
— Яка там інтрига… Просто закохалася в мене, з неї досить уже старого діда.
— Але в цього діда, — засичав Куницький, — у цього старого діда — мільйони!
— Дуля з маком, а не мільйони. Мільйони і Коборів — це власність Ніни.
— На папері, тільки на папері, шановний пане! Ні на що вам лакомитись.
— А може, і є на що, — по-філософськи відрік Дизма.
— Ба, немає! Я дуже шкодую, — ущипливо захихотав Куницький. — Зате в мене є жінчині векселі на таку суму, що перевершує всю вартість маєтків.
Никодим засунув руки в кишені штанів і випнув губи.
— Щодо векселів, пане Куницький, то вони справді були. Були, та сплили.
Куницький став блідий, як смерть. Трясучись усім тілом і насилу зводячи дух, застогнав:
— Що? Що?.. Як це?
— Так це.
— Украв?! Украв у мене векселі?! Ключ! Зараз же віддай ключ од сейфа.
— Ключа не віддам.
— Та це ж грабунок! Злодій, розбійник. Я тебе в тюрягу запроторю.
— Заткни пельку, старий шахраю! — гаркнув Дизма.
— Грабунок! Давай ключ!
— Не дам, бо ключ не твій, розумієш, пройда! Не твій, а Нінин. Її маєток, її сейф і її ключ.
— О ні! Ти, розбійнику, не думай, що старий Куницький допустить, щоб його пошили в дурні. Є ще справедливість у Польщі, є суд! Є свідки, які бачили, що я давав тобі ключ. Тихше, братику! Ніні теж доведеться під присягою визнати, що вона підписала мені векселі.
— Не бійся. То вже моя справа.
— Є ще суд! — сатанів Куницький.
У передпокої пролунав дзвоник.
— Бидло, він мене судом лякає, тьху! — Дизма плюнув на підлогу і подався відчиняти двері.
— Мерзотник! Негідник! — Куницький метався по кімнаті, мов лис у клітці. — Я зараз же піду до прокурора, в поліцію піду…
Але йти не довелося: двері відчинились, і до кімнати ступив поліцейський, а з ним — два шпиги в цивільному.
— Ви Леон Куницький, або ж Леон Куник? — різко запитав поліцейський.
— Так, Куницький.
— Ви арештовані. Надівайте пальто і ходімо з нами.
— Я? Арештований? Але ж за що? То, надісь, помилка.
— Нема ніякої помилки. Ось ордер на арешт.
— За що?
— Це не моє діло, — здвигнув плечима поліцейський. — В управлінні карного розшуку вам скажуть. Ну, ходімо! У вас є зброя?
— Нема.
— Обшукайте його!
Шпиги обмацали кишені. Зброї не було.
— Ну, гайда! Моє шанування, пане президенте. Вибачте, що порушили вам спокій, але в мене був такий наказ.
— Раз наказ — то наказ, — мовив Дизма. — До побачення.
Куницький обернувся, хотів щось іще сказати, але шпиг штовхнув його — старий заточився і вмить опинився за дверима.
Никодим довго стояв у порожньому передпокої. Нарешті, пригладивши перед люстром волосся, ввійшов до їдальні. На столі був сніданок, про який він досі й не подумав. Аж тепер відчув гострий голод. Кава була вже холодна, цукор не розчинявся. Дизма дістав з буфета карафку з оковитою, щедро поклав на тарілку шинки, ковбаси, телятини і заходився їсти.
— А виходить, мені судилося стати великим паном, — озвався він сам до себе за третьою чаркою. — Будьте здорові, пане президенте!
По шибках сік дрібний, докучливий дощ, за вікнами було сіро.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Дизма не любив генерала Яжиновського за його насмішкуватість, холодність, а головне — за те, що найближчим другом генерала був Терковський. Ось чому Никодим намагався не бувати у Яжиновських. Але того дня йому все-таки довелося поїхати до них на вечір, бо генерал прямо заявив, що «відсутність пана президента вважатиме за особисту образу». А втім Дизма знав, що Терковський перебуває в Жегестові, і тому він безумовно не зустрінеться з ним.
Власне кажучи, у Дизми не було поважних причин уникати Терковського. Особисто він не відчував до нього неприязні, а проте поголоска твердила, ніби вони люті вороги, і твердила так уперто, що кінець кінцем Никодим сам повірив цьому, а згодом помітив, що й Терковський ставиться до нього стримано, ба, навіть упереджено. На щастя, становище Дизми було надто міцне, щоб зважати на це. А проте він волів не зустрічатися з Терковським; на те були ще й інші причини: з натяків «сестер-паломниць» Никодим догадувався, що товстий начальник кабінету прем’єра має якийсь зв’язок із «втаємниченими», а їх він просто боявся.
Яжиновські мешкали на Вовчій вулиці, і Дизма вирушив туди пішки. Прийом, напевно, був великий, бо перед брамою стояло близько двадцяти автомобілів. Передпокій був просто забитий пальтами, а з сусідніх покоїв линув гомін, там розмовляли, сміялися.
Генерал та генеральша з пошаною зустріли Никодима і провели його до салону саме в ту мить, коли там запала тиша і якась огрядна, майже квадратова дама з оголеними руками, схожими на два телячі окороки, сіла до фортепіано. Дизмі довелося зупинитись біля дверей; стояв і мовчки кивав головою, відповідаючи на поклони знайомих і спочатку навіть не розрізняючи, кому він кланяється.