Відчували, що тут на щось заноситься. Ніна називала це інтуїцією, а Никодим — нюхом.
На обличчі покоївки, якій Дизма велів послати собі у спальні Куницького, він не помітив і тіні подиву.
Ніна журилася, що знову зостанеться сама, коли Никодим поїде до Варшави.
— Їдь і ти, Ніночко. Заберу тебе з собою.
— Ба! — всміхнулася вона. — Якби ж то можна було.
— А чому ні? — здивувався Никодим.
— Не личить. Як же! Хіба ти не розумієш, який скандал це викликало б?
— Пхе! — знизав плечима Дизма. — Велике діло! Ми ж поберемося. Зрештою, ти можеш жити в готелі, і ми бачитимемось щоденно.
Вона заплескала в долоні.
— Придумала, придумала! Тьотя Пшеленська! Житиму у тьоті Пшеленської!
— От бачиш.
— Але я не хотіла б довго бути в Варшаві. Не люблю міста. Найкраще почуваю себе в Коборові. Ми житимемо в Коборові, правда, Ніку?
— Ну звичайно. З мене вже досить тої Варшави. По самісінькі вуха.
— Який ти добрий! Ходімо, я заграю тобі що-небудь, що завше грала, коли мріяла про тебе.
Перейшли до вітальні. Ніна відкрила піаніно.
— А ти не граєш? — запитала.
— Граю тільки на мандоліні.
Ніна засміялася.
— Мабуть, жартуєш?
— Їй-богу.
— Це так кумедно — грати на мандоліні.
— Чому?
— Не знаю, але мені здається, що це має бути вельми забавно. Такий поважний президент, державний діяч, і раптом — мандоліна!
— Шкода, що я залишив інструмент у Варшаві. Заграв би й тобі одну річ.
Ніна поцілувала його в губи, та коли Никодим хотів обняти її, вона, сміючись, вимкнулась і почала грати.
— Гарно? — спитала, заплющуючи очі.
— Так. Навіть дуже гарно. А які слова до цього?
— Як це — слова? — здивувалась Ніна. — А-а! Ти думав, що це з опери? Ні, це соната, знаєш чия?
— Чия?
— Чайковського.
— А-а, гарна річ. А як називається?
— С-moll.
— Це моль? Смішно. Наче муха якась.
Ніна розвеселилась і обвила його руками за шию.
— Мій пан сьогодні в жартівливому настрої. Е-е… тепер я вже знаю: з тією мандоліною — то теж був жарт. Недобрий. Так насміхатися з своєї маленької Ніночки. Ніночка! Знаєш, мене ніхто так не називав… Ні-ноч-ка… Знаєш, може, це й не дуже красиво, але мені найбільше подобається. Ну, скажи…
— Ніночка… — мовив Никодим, а сам подумав: «Якого дідька вона причепилася до моєї мандоліни?»
— Я так це люблю, найбільше люблю. Ти вимовляєш так твердо, в твоєму голосі є така шерехатість, сила, ні — немовби наказ. Не відаю чому, але мені здається, що такий голос має бути в моряків, у яких горло просякло сіллю та йодом.
— Йодом? Виходить, моряки так часто змазують собі горло?
Ніна розсміялася.
— Ти сьогодні таки в чудовому гуморі. Знаєш, у тебе сущий талант говорити дотепи. Виголошуєш їх завжди так поважно, і це надає їм ще більшої сили комізму. Ти не уявляєш, яка я щаслива з тобою. Мені так легко, вільно і радісно. За багато, багато днів твоя маленька Ніночка вперше спатиме солодко і спокійно, їй не заважатимуть смутні гадки…
Никодим примружив око.
— Але заважатиме щось інше.
Ніна зашарілась і тісніше пригорнулася до нього.
— Ні, ні, — не вельми твердо перечила вона. — Ніночка солодко спатиме нагорі, а Нік солодко спатиме внизу.
— Про це нічого й говорити. Тепер уже все. Більше — ні слова.
— Ніку!..
— Годі!.. Домовились. Ніяких балачок. Як тільки слуги підуть, моя Ніночка прийде сюди.
— Не прийду, — дражнилася вона.
— Тоді я піду до тебе.
— І поцілуєш замок, — сміялася Ніна, тручись щокою об губи Никодима.
— Замок? Що мені той замок! Вмить виламаю двері.
— Ох ти, мій дорогий силач! Дай вушко, я щось тобі скажу. — Нахилилась, торкаючись губами його вуха, і прошепотіла: — Ніночка прийде до свого пана.
— Оце я розумію…
Минула вже одинадцята година, коли вони розійшлись, і Дизма рушив до спальні Куницького.
По дорозі засвітив світло в кабінеті і відімкнув сейф. На полицях стосами лежали банкноти. Він узяв одну пачку і погойдав нею в повітрі, немовби визначаючи вагу.
— Моє… Все моє. Гроші, сейф, палац, фабрика…
Роздягаючись, Дизма силкувався уявити собі, як він користуватиметься з цього величезного багатства.
Насамперед постановив завтра ж оглянути маєток і викликати службовців та дати їм вказівки. Саме складав у думці промову, яку він проголосить перед ними, коли скрипнули двері.
Прийшла Ніна.
Тої ночі Никодимові не судилося спати.
О сьомій годині слуги починали прибирати в палаці, і Ніна мала встигнути перебратися в свою спальню, перш ніж надійдуть лакеї.
Дизма запалив цигарку, поправив подушки.
«Якщо так буде завжди, — подумав, — то довго не потягнеш».
Хотів заснути, але не міг.
— Треба вставати, — буркнув і подзвонив.
Велів приготувати ванну і зараз же засмажити пряженю з десяти яєць та шинки.
— Тільки, щоб була жирна!
Одягнувшись, Никодим пішов до їдальні і вгледів, що стіл не накрито, яєчні не подано. Він вилаяв лакея, назвав його бовдуром, а коли той почав пояснювати, що пряженя простигла б, заревів на нього:
— Мовчи, дурню, не простигла б, якби ти вчасно зробив. Міг же дивитися, коли я виходитиму з ванної. Я вас навчу порядку, наволоч! Давай яєчню і скажи, щоб осідлали коня… Ні, стривай, скажи, хай запряжуть санки.
— Слухаю, ясновельможний пане.
Поснідавши, Никодим сів у маленькі елегантні санки, запряжені парою коней, і велів поганяти на папірню. В конторі його одразу ж вразило, що службовці пили чай.
— Це що таке, сто чортів?! — крикнув він. — Фабрика вам тут чи якась харчевня?
Службовці зірвалися на ноги.
— Що то за мода? Хіба вам за те гроші платять, щоб ви тут жерли?! Кур’єр! Де кур'єр?
— Я тут, пане президенте.
— Зараз же заберіть к чорту всі ці склянки! І щоб я їх більше ніколи не бачив. А ви можете жерти дома. Зрозуміло?
Пройшов через канцелярію і відчинив двері директорського кабінету. Там нікого не було.
— Де директор?
— Пан директор приходить о дев'ятій, — тремтячим голосом пояснив один службовець.
— Що-о?! О дев’ятій? Дармоїди чортові!
Зайшов на фабрику. Тут кипіла робота. Робітники віталися з Дизмою, киваючи йому головою, і в цьому жесті була підозріливість, непокора й побоювання, що його відчуває робітник перед роботодавцем.
Молодий інженер підскочив до Дизми і шанобливо поздоровкався з ним.
— Ну як тут, — спитав Никодим, — порядок?
— Усе в порядку, пане президенте.
— Скажіть своєму директорові, щоб приходив на фабрику о сьомій годині. Начальник повинен давати приклад своїм підлеглим.
Никодим подав йому руку і вийшов.
Млин, тартаки, стайні, хліви, гуральня — все це зайняло у нього півдня. Дизма пройшов через Коборів, мов грізна буря, лишаючи по собі справжню паніку.
Під’їжджаючи до палацу, побачив у вікні Ніну. Стояла, усміхаючись і привітно махаючи йому руками.
Вона була ще в шлафроку, але збігла у вестибюль.
— Звідки повертається мій володар? — спитала тихо, бо в сусідній кімнаті лакей накривав стіл.
— Оглядав господарство.
— І як же?
— Дуже багато ледарів. Я тепер їх візьму в шори.
— Коханий, я не хочу, щоб ти сам вів господарство. Після нашого шлюбу тобі треба взяти управителя. Подумай: це забирає стільки часу! Цілий день тебе не було б дома. А я не хочу лишатися сама. Зроби так, Ніку?
— Вже зробив, — засміявся він.
— Тобто?
— Найняв управителя.
— Справді? Це чудово.
— Якщо ми на кілька місяців поїдемо до Варшави, то хтось же має пильнувати, бо інакше весь Коборів розкрадуть.
— А кого ти найняв?
— Є такий Кшепицький, ти, здається, знаєш його?