Поліцейський пильно зиркнув на неї. Манька була спокійна. З затятого виразу обличчя зробив висновок, що вона каже правду.
— Де тепер цей Дизма?
— В банку.
— Що?!
— Я сама бачила, як заходив. Він із сторожем заодно.
Черговий схопив телефонну трубку і назвав номер.
— Пан комісар дома?.. Прошу неодмінно розбудити. Важлива справа. Це черговий Каспарський.
Через деякий час обізвався комісар. Черговий доповів йому, що є такий донос.
— Затримайте її, — велів комісар. — Я зараз приїду і сам допитаю.
Каспарський поклав трубку і кивнув Маньці на лавку під стіною.
— Почекай.
— Добре.
Дівчина сіла. О, він її ще згадає!
Никодим лежав у ліжку і читав газету, коли задзвонив телефон. Він вилаявся і надумав не вставати. Однак телефон не вгавав.
— Що за чорт?!
Не взуваючи пантофлів, скочив з ліжка, в темнім кабінеті наткнувся на стілець.
— Алло!
— Можна мені поговорити з паном Дизмою?
— Я слухаю. Хто говорить?
— Це комісар Яскульський. Моє шанування, пане президенте.
— Здрастуйте. В чому річ?
— Вибачте, пане президенте, що так пізно турбую вас, але тут дуже важлива справа.
— Що за справа?
— До комісаріату прийшла повія, її прізвище Барцик. Доносить, ніби ви, пане президенте, робите підкоп під Хлібним банком.
— Що?..
Комісар зайшовся сміхом.
— Вона не схожа на божевільну, але вперто твердить оце, що я кажу. Ви, пане президенте, знаєте її?
— А чорт її знає!
— Ну звичайно. Я велів затримати її. Спочатку думав, що п’яна, але ні.. Вона не знає, що ви президент Хлібного банку. І хоч я їй сказав про це, але вона не відрікається од свого. Напевне, у неї якась злість на вас. Ви справді колись мешкали на Луцькій вулиці?
— Боронь боже! Скільки живу — там не мешкав.
— Я не сумнівався в цьому, — відповів комісар. — От гадюка! Ви сміятиметесь, пане президенте, але вона твердить, що в травні ви вбили і пограбували якогось єврея. Називає навіть готель, де ви показували їй награбовані гроші.
— От нечиста сила!
— Ну, це ясно, пане президенте. Але я не знаю, що з нею робити?
— Витуріть к чортовій матері!
— Коли ж вона гвалт упирається на своєму і хоче, щоб її донос записали. Формально я таки мав би скласти протокол.
— А навіщо? — поспішно спитав Дизма. — Не треба ніякого протоколу.
— Розумію, пане президенте, але можна було б записати все і притягнути її до відповідальності за фальшивий донос.
— Е-е, нащо це?
— Посидить місяців зо три.
— Не варто. Найлучче, пане комісаре, це порадьте їй, хай дасть спокій.
— Ба! Не згодиться! Уперта бестія.
— Ну, це залежить від того, як ви радитимете.
— Не розумію, пане президенте?
— Ну, у вас в поліції є там свої способи…
— Ага! — догадався комісар. — Буде зроблено, пане президенте. Моє шанування. Ще раз перепрошую за турботу.
— Нічого. Дуже вдячний вам. При нагоді пам’ятатиму про вас, пане комісаре.
Комісар розплився в подяках і, кладучи трубку, натиснув кнопку дзвоника.
— Давай її сюди.
Поліцейський привів Маньку.
— Ну от бачиш, усе, що ти сказала — брехня. Сядеш у тюрму.
Він чекав на відповідь, проте дівчина мовчала.
— Але мені шкода тебе. Ти молода і дурна, тому ще раз тобі раджу по-доброму: відмовся од свого доносу.
— Не відмовлюсь, — затялася Манька, — хоч і тюрма буде.
Комісар зірвався і, гупнувши кулаком об стіл, закричав:
— Ах ти гадюка! Відмовишся! Я тобі кажу, що відмовишся! Візьмеш свої слова назад! Як собака, скиглитимеш!
Ходив, схвильований, по кімнаті. Нарешті спинився перед Манькою.
— Ну? Береш назад?
— Ні, — коротко відказала дівчина і закусила губи.
— Валясек, — кивнув комісар поліцейському, — візьміть її в останню кімнату і розтлумачте, що безпідставно винити державних сановників не можна.
— Єсть, пане комісаре.
Він схопив дівчину за лікоть і потягнув у коридор.
..
..
..
..
Вона пленталася довго, дуже довго. Вже зійшло сонце, людей на вулицях ставало дедалі більше. Дівчина хиталась і спотикалася. Перехожі оглядалися на неї. Якась літня пані, проходячи повз неї, зневажливо кинула:
— Тьху, безстидниця! Набралася.
Манька не відповіла.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Кабінет адвоката був умебльований з пишнотою, в якій поєднувалися імпозантність і вишуканість, строгість форм і тонкий смак, — словом, цей кабінет відзначався тими самими рисами, що і його господар — уже сивий джентльмен з невеличкою квадратною бородою, знаменитість у шлюборозлучних справах, гласний міської управи, куратор Товариства охорони родини і камергер його святості.
Сидячи біля письмового столу, Дизма з пошаною дивився на нього і уважно слухав м’який, але чіткий голос, який лився плавно і неквапливо, мов води широкої річки.
Над головою адвоката висів у товстій позолоченій рамі великий портрет папи римського.
Не перестаючи говорити, адвокат висунув шухляду стола, дістав теку, а з неї — великий, складений вчетверо документ на пергаменті. Розгорнув його, тримаючи в повітрі.
З середини звисали на білих шовкових шнурках дві великі воскові печаті. Шанобливо поцілувавши одну з них, адвокат подав документ Дизмі.
Документ було написано латинською мовою, але Никодим добре знав його зміст.
То була розвідна Ніни Понімірської.
Тепер, коли пергамент був уже в руках, Никодимові спало на думку, що все-таки він вельми дорого коштував йому.
«Цікаво, скільки ще заправить цей адвокат», — кмітував Дизма.
Немовби відповідаючи на його невисловлене питання, адвокат дістав з теки невеличкий аркушик паперу, щось підрахував золотим олівцем і сказав:
— Мій гонорар становить чотири тисячі двісті злотих.
Дизма аж підскочив на стільці.
— Скільки?
— Чотири тисячі двісті, пане президенте.
— Ви, певно, жартуєте! Я думав, що буде, ну хай тисяч зо дві!..
— Пане президенте, я мав честь з самого початку попередити вас, що беруся до справи тільки з умовою оплати мого звичайного гонорару і всіх побічних витрат.
— Але ж чотири тисячі! Все разом обійдеться мені майже в шістдесят тисяч!
— Візьміть до уваги, пане президенте, що жоден інший адвокат за цих умов не зміг би добитися розводу. Мені довелося витратити чимало грошей, щоб добути додаткові свідчення…
— Але ж свідків уже немає серед живих.
Адвокат блідо всміхнувся.
— Справді, це так, але ж ви, либонь, не вважаєте, що добути свідчення з того світу можна дешевше?..
Никодим зрозумів.
— Це означає?.. — спитав він.
— Це означає, — відрік адвокат, підводячись, — що коли треба, то треба.
Никодим поліз до кишені, витяг пачку банкнотів, відлічив скільки треба і встав.
Проводжаючи його до передпокою, адвокат пояснював ще, як виконати всі інші формальності — внести відповідні зміни в книгах запису актів громадянського стану і т. д.
Нарешті попрощався, вклонившись з великою гідністю і повагою.
Від адвоката Никодим поїхав просто до Ніни.
Настрій у нього був чудовий. Останніми днями все так добре складалося. Манька зовсім зникла з обрію. Три дні його мучив неспокій — чи не спробує вона знову заявити на нього в поліцію або прокуророві. На щастя, видать, заспокоїлась.
Тепер у нього в руках був документ, що давав можливість оженитися з Ніною і виїхати з Варшави.
До того ж сьогодні вранці він одержав телеграму, в якій Кшепицький повідомляв про свій приїзд.
А це для Дизми було надзвичайно важливо, бо в середу мало відбутися засідання економічного комітету ради міністрів, йшлося про дуже тривожні справи. Міністр фінансів намірявся зажадати продажу на експорт зібраного банком хліба. Никодимові ж доведеться виступити і висловитися за цей план або проти, а тим часом він не знав, як має зробити. Ось чому приїзд Кшепицького був йому вельми на руку.