Останнім часом він і сам наважувався висловлюватись у тих чи інших питаннях, якщо їх обговорювала преса. Тоді Никодим вибирав думку, яку вважав за найслушнішу, і видавав її за свою власну. Але в даному разі все держали в суворій таємниці.
В домі пані Пшеленської відчувалося якесь збудження. Обличчя господині пашіло рум’янцями, зате Ніна була бліда.
— Що сталося? — здивовано спитав Дизма.
— Ах, пане президенте, пане президенте, — хвилювалася пані Пшеленська. — Уявіть собі: пана Гелля випустили з тюрми!
— Його арештували помилково, — швидко додала Ніна, — а тепер перепросили. Він зовсім не винен.
Дизма насупився і посуворішав.
— Ах, — жестикулюючи, мовила пані Пшеленська. — Я думала, що зі мною буде серцевий припадок! Уявіть собі: півгодини тому дзвонить Янек Карчевський, — знаєте, отой тенісист. Дзвонить і каже, що розмовляв з Геллем, що той з'ясував помилку і просив його повідомити про це Чарських, нас і взагалі всіх! А на додаток сказав Янекові, що прийде до нас особисто, щоб усе з’ясувати. Що робити?! Не маю уявлення, як бути! Чи можна приймати таку людину?! Він же сидів у тюрмі, його звинувачували в шпигунстві!
— Але ж, — несміливо втрутилася Ніна, — це звинувачення відпало.
— Що діяти?! Пане президенте, як ви гадаєте? Ви вже чули про все це?
Никодим став поважний.
— Не тільки чув, але й знаю все точно. Гелля випустили з тюрми лише тому, що він був надто спритний і вчасно знищив усі головні докази своєї тяжкої провини.
— Що ви кажете?!
— Те, що знаю. Мені сказав про це сам начальник другого відділення штабу. Гелль — верховода більшовицької шпигунської банди і за ним довго стежили. А коли в нього зробили трус, то замість компрометуючих документів знайшли тільки купку попелу. Отож для годиться довелося перепросити його і випустити, щоб потім спіймати на гарячому. Начальник другого відділення спеціально подзвонив мені й іншим особам, які знають державні таємниці, щоб ми були обережні з цим пташком.
— Ну, якщо так, тоді все ясно, — зробила висновок пані Пшеленська.
Ніна мовчала.
Всі троє сиділи у вітальні, двері до передпокою були відчинені. І коли пролунав дзвоник, пані Пшеленська поспішила на всякий випадок прихилити їх.
За хвилину ввійшов лакей і доповів:
— Пан Оскар Гелль.
Тоді пані Пшеленська мовила так голосно, що в передпокої виразно було чути кожне слово:
— Скажи тому добродієві, що нас немає дома і що взагалі для деяких осіб нас ніколи не буде.
В передпокої грюкнули двері.
— Які ж люди злі… — зітхнула Ніна.
Никодим одвернувся, вдаючи, ніби розглядає всякі цяцьки на серванті. В шибці серванта помітив своє усміхнене обличчя і всміхнувся ще веселіше.
Кшепицький уважно прочитав шість списаних на машинці сторінок — пропозицію міністра фінансів, тоді переглянув бюлетені закордонних та вітчизняних хлібних бірж і здвигнув плечима:
— Гм… І що ж ви про все це думаєте, пане президенте?
— Я?.. Що думаю?.. Та думаю, що це не найліпший вихід.
— Це найгірший вихід! Це самогубство! Як? Тепер, за такої поганющої кон’юнктури, продавати хліб! Прецінь заздалегідь відомо, що на цій угоді доведеться втратити тридцять-сорок відсотків. Це ж безумство! До того ж, коли ми викинемо на міжнародний ринок стільки хліба, то ціни на нього впадуть і там, і у нас. Мало того! Хлібні облігації теж полетять к чортовому батькові!
Никодим покивав головою.
— Саме це я казав учора Яшунському. Попередив, що рішуче виступлю проти пропозиції міністра фінансів.
— Ну звичайно! Ви маєте цілковиту рацію.
— Але мені хотілося почути й ваше міркування. Радий, що наші погляди збігаються. Ну, пане Кшепицький, тепер візьміть друкарку і продиктуйте їй відповідь на цю пропозицію. Я їм дам перцю.
За дві години відповідь була готова. Засідання економічного комітету мало початися о сьомій, отже, у них була ще година часу. І цю годину вони розмовляли про коборовські справи і про Никодимове одруження.
Найбільше турбувало Дизму одне питання: що після одруження йому робити з Жоржем Понімірським? Ніна, звичайно, наполягатиме на тому, щоб перевести його з флігеля до палацу. Никодим знав це. Вона вже не раз говорила.
Кінець кінцем Дизма не перечив. Адже Понімірський не такий хворий, щоб його слід було запроторити в божевільню. Никодим боявся тільки, щоб Жорж не засипав його з отим Оксфордом.
Звісно, з Кшепицьким такими побоюваннями він не ділився. І той вважав, що треба вволити Нінине бажання. А коли Жорж буде нестерпний, його можна буде пристроїти в якомусь санаторії. На тому й скінчили.
Кшепицький одвіз Дизму до будинку ради міністрів, а сам поїхав до пані Пшеленської.
…Никодим сидів біля великого столу, уперто мовчав, спідлоба кидав оком на прем’єр-міністра, який вів нараду, на міністра фінансів, що саме виступав, і на інших сановників — їх було тут душ п’ятнадцять. При сусідньому столику сиділи дві стенографістки.
Міністр фінансів сухим, уривчастим голосом обгрунтовував свою пропозицію. Пояснював, що єдиний спосіб покрити бюджетні дефіцити — це продати зібраний під облігації хліб. Тим часом міжнародна кон'юнктура може поліпшитись і уряд доб’ється позички за кордоном. На закінчення додав, що він філолог, на економіці розуміється остільки, оскільки його міг навчити досвід кількох років, що міністром він став всупереч своїй волі, а проте бути маріонетковим міністром фінансів не хоче, і якщо його пропозицію відхилять, то він категорично подає у відставку.
Прем’єр-міністр, який виступив по тому, запевнив попереднього оратора, що його заслуги оцінюються дуже високо і що пропозицію повинні прийняти.
У відповідь звідусіль почулися схвальні голоси.
Але присутні весь час поглядали на Дизму, який уперто мовчав. Од нього ждали чогось несподіваного і не помилились. Коли прем’єр-міністр з усміхом запитав, яка його думка, Никодим підвівся.
— Прошу, панове. Я молоти язиком не люблю. Скажу коротко, йдеться не про нас, а про благо країни і на всякі гали-бали тепер не час. Все, про що тут торочили, — собаці під хвіст. Я обмежуюсь тим, що прочитаю свою декларацію.
Він розклав перед собою відповідь, яку підготував Кшепицький, і прочитав її.
Вже під час читання присутні заворушились, а коли Никодим кінчив, міністр фінансів схопився, обурено розмахуючи руками і протестуючи.
Зчинився страшенний гамір, усі різко висловлювали свої думки, почалася навіть сварка, яка після умовлянь прем’єр-міністра поступово перейшла в дискусію.
— Чого це ви, пане президенте, зайняли сьогодні таку непримиренну позицію, — роздратовано спитав міністр Яшунський, — коли тільки позавчора в розмові зі мною запевняли, що взагалі згодні з пропозицією?
Дизма почервонів.
— Я такого ніколи не казав!
— Як же, казали, що це, може, й на добре вийде.
— Неправда!
— Це ви кажете неправду! — крикнув Яшунський. — Може, не цими словами говорили, але все одно ви згоджувалися з проектом.
— Ну, колего, — ущипливо обізвався міністр фінансів, — хіба ви не розумієте, що президент Дизма вдався до такого підступу, щоб ошелешити нас своєю опозицією?
Никодим підвівся.
— Мені більше нічого говорити. Я сказав усе, що мав сказати. А ви, панове, робіть як знаєте.
Пропозицію міністра фінансів було схвалено.
— А мені байдуже, — мовив того ж вечора Никодим Кшепицькому, коли вони разом повертались од пан; Пшеленської. — Все одно я подаю в відставку.
— Але ж шкода банку!
Дизма стенув плечима.
— Це ж ваша ідея! — вів своє Кшепицький. — Ваша дитина!
— Чорт з ними.
— Ну, завтра буде гармидер!
— Який гармидер? — здивувався Никодим.
— Та в пресі. Вони ж роблять безглуздя. Напевно, багато газет стане на ваш бік.