— Тепер уже приватна, — обізвалася Ніна.
— А, тепер, тепер! Що значить — тепер? Усе місто говорить, що він от-от стане міністром!
— Е-е… що там… — махнув рукою Дизма. — Не треба перебільшувати. Але ви маєте рацію: прийом буде.
Ніна покірно згодилася. Якщо Нік так хоче, то, певно, у нього є свої причини, тільки він не бажає одкривати їх; а Ніна вже давно відмовилась од спроб проникнути в цю замкнуту душу, глибини якої вона не могла збагнути, хоча жіночим інстинктом відчувала, що то душа незламна.
— А щодо тієї подорожі, — почав Дизма, — то, я гадаю, лучче не їхати.
Никодим зморщив лоба і потер руки. Як вогню боявся самої думки про поїздку за кордон, де одразу ж виявилося б, що він не знає іноземних мов. У крайньому разі міг через п’яте в десяте зв’язати щось по-німецьки, але з такими знаннями не дав би собі ради.
— Може, ви, пане президенте, — солодко спитала пані Пшеленська, — вважаєте, що це непатріотично — в наші дні вивозити гроші за кордон? Але ж усі так роблять!
— Отож! Отож і погано роблять! Кожен гріш, вивезений за кордон, — це обкрадання власної країни, — процитував він гасло, що його недавно прочитав на якомусь плакаті. — Кепсько роблять.
— Але ж у вас такі заслуги перед батьківщиною…
— Тим паче! Я повинен давати добрий приклад іншим. Ні, за кордон не поїдем. Можна подорожувати по своїй країні.
— Маєш рацію, Ніку. Я не подумала, коли це казала. Поїдемо в Закопане, Криницю, Бескиди…
У дверях показався слуга.
— Ясновельможна панно, — звернувся він до Ніни, — до вас прийшла якась пані.
— До мене? Хто?
— Не хоче сказати. Чекає в салоні.
— Перепрошую, — мовила Ніна. — Побачу, хто там.
Вона пройшла через їдальню, будуар, відхилила двері салону і мимоволі скрикнула: перед нею стояла Кася.
В коротенькій шубці з біличого хутра, в хутряній шапочці, з цигаркою в роті, вона скидалася на стрункого хлопця, який на часинку надів спідницю.
— Здрастуй, Ніно, — мовила дівчина таким знайомим металічним альтом.
Ніні кров ударила в обличчя. Не знала, що робити. Несподіваний приїзд Касі збентежив і в той же час обрадував її. Хоч Ніна запевняла сама себе, що все забула, а проте ні — пам’ятала. Як же можна забути! Перша її весна, перша прекрасна таємниця…
— Чому ж ти не привітаєшся зі мною? — Кася ступила кілька кроків і підійшла зовсім близько до Ніни. — Може, гніваєшся, що я приїхала?
Ніна схаменулася.
— Ну що ти, Касю, зовсім ні… Я дуже рада.
Кася взяла її за руку і ніжно, хоч і рішуче притягнула Ніну до себе.
— Ні, я не можу вітатися з тобою так сухо.
Обняла рукою Ніну за шию і припала до її уст.
Це сталося так несподівано, що Ніна не встигла відхилитися. Тільки за хвилину вона вимкнулася з обіймів і докірливо шепнула:
— Касю!..
— Вибач… — Кася дивилася їй в очі. — У тебе губи ще свіжіші і соковитіші, ніж були раніше… Можна сісти?..
— Ну звичайно, Касю! — Ніна підсунула їй крісло, сама сіла в друге.
Кася вийняла з кишені шубки велику золоту цигарницю, запалила нову цигарку і мовчки й зосереджено оглядала Ніну.
— Ти багато палиш, — промимрила Ніна.
— Чому не питаєш, відки я взялася тут?
— Тобі в Коборові дали мою адресу?
— Ні, мені написав пан Оскар Гелль, з яким ти познайомилася.
— А-а! Бідняга.
— Чому бідняга? — здивувалась Кася. — Оскільки я знаю, він багатий і цілком задоволений з себе.
— Не знаю, чи ти чула, — мовила Ніна, — його тут арештували були, винили в шпигунстві.
Кася здвигнула плечима.
— Можливо. Мене це зовсім не обходить. Я так вдячна йому, що сповістив про тебе… Розводишся з тим старим лайдаком?
— Касю, як ти можеш так говорити про свого рідного батька!
— Облишмо це. То як же? Розводишся?
— Так. Хоча, власне, вже ні. Я добилася скасування шлюбу.
— Дуже розумно зробила. Гелль писав мені, що мій шановний батенько залишив тобі Коборів. Правда, я не могла втямити, як це бидло спромоглося на таке благородство. Але це байдуже. Я приїхала забрати тебе. Ти повинна поїхати зі мною. Для тебе це буде чудово. Тепер на Сіцілії весна…
Ніна блідо всміхнулася.
— Ні, Касю, не можу…
— Тут небо висить над головою, мов загроза, а там сяє усмішкою…
— Через місяць моє весілля, — тихо мовила Ніна.
Кася зірвалася з місця і роздавила цигарку в попільничці.
— Ага, значить, це правда.
Ніна мовчала.
— О ви, нікчемні рабині! Не можете жити без ярма, без віжок! Виходиш за того Дизму?
— Я люблю його.
— Чорт! — вилаялась Кася.
Нервово бгала рукавички. І враз вибухнула:
— Ніно, Ніно! Не роби цього! Невже ти не розумієш, що зі мною діється? Подумай, обміркуй усе!..
— Не муч мене, Касю. Ти ж знаєш, як я люблю тебе. Але скажу тобі… повинна сказати, хочу бути чесною… Я присягала йому й собі, що ніколи не буду з тобою…
— Ніно, благаю тебе, відклади це одруження!.. На півроку, на три місяці… Може, ти роздумаєш, може, впевнишся, що то помилка! Благаю тебе, Ніно! А що, як ти пересвідчишся, що він не гідний тебе?.. Я більш нічого не прошу, відклади тільки, хоч ненадовго відклади!..
Всміхаючись, Ніна похитала головою.
— Помиляєшся, то я не варта його. Ти мало знаєш його, зрештою, сидиш весь час за кордоном і не маєш уявлення, що це за людина для нашої країни, для суспільства, який це…
— Ах, яке мені до нього діло! — перебила Кася. — Мене цікавиш тільки ти, я хочу тобі й собі щастя! Ніно, Ніно, благаю тебе… Ніно…
Вона впала на коліна, схопила Ніну за руки і почала цілувати.
— Відклади… благаю…
— Касю, перестань… Що ти робиш, Касю, схаменися!
В суміжній кімнаті почулися кроки. Кася важко підвелася з підлоги. Лінивим рухом узяла рукавички.
— Піду вже.
— Бувай здорова, — сказала Ніна. — І не думай про мене погано…
Кася мовчки кивнула головою. Якусь мить стояла, придивляючись до Ніни; аж ось відчинилися двері і ввійшов Никодим. Він так здивувався, що спочатку аж онімів, але скоро отямився. Засунув обидві руки в кишені штанів і пробурчав:
— Що вам тут треба?
Кася змірила його поглядом, сповненим ненависті.
Дизма помітив, як пополотніла Ніна. Збагнув, що тут відбулася якась неприємна розмова, і його огорнула злість.
— Питаю, що вам треба від моєї нареченої? Га?
— Ну, Ніку! — намагалася вгамувати його Ніна.
— Чого вас чорти принесли сюди? Я зовсім не хочу бачитися…
Не докінчив, бо Кася зайшлась різким іронічним сміхом і повернулася до нього спиною.
Двері за нею гучно грюкнули.
— Чого вона хотіла від тебе? — по паузі спитав Никодим.
Ніна розплакалася. З нею не можна було говорити, і Дизма ходив по вітальні, сердито розштовхуючи меблі.
Надійшла пані Пшеленська, але зараз же й зникла, гадаючи, що попала на сцену ревнощів чи якусь суперечку молодих.
Через деякий час Ніна вгамувалась, але не хотіла нічого сказати. Тільки запевнила Никодима, що він може не сумніватися в її вірності і що Кася більш ніколи не прийде.
«На городі бузина, а в Києві дядько. Що в них тут було? — дошукувався Никодим. — Голови в цих баб таки справді набиті горохом з капустою».
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Це була зворушлива хвилина. В залі засідань, з якого винесли столи і стільці, зібрався весь персонал банку.
Попереду стояв директор, за ним — два його заступники, тоді прокуристи і нарешті всі службовці — чоловіки й жінки. Точилися тихі розмови, коли це широко розчинилися двері і ввійшов пан президент.
Сто пар очей зацікавлено впилися в нього, намагаючись прочитати начальникові думки, але кам’яна маска його обличчя була, як завжди, таємнича і непроникна. Никодим став перед ними, кашлянув і почав:
— Панове! Я запросив вас сюди, щоб попрощатися з вами. Незважаючи на те, що мене хочуть силоміць затримати на цій посаді, я все-таки іду в відставку. Може, ви знаєте чому, а може, й не знаєте, але це байдуже. На прощання хочеться подякувати вам за те, що ви, панове, були працьовиті і старанні, що допомогли мені, засновникові цього банку, зразково поставити його роботу. Гадаю, що ви збережете добру пам’ять про мене, бо я був для вас як справжній батько, і — скажу без похвальби — не один із вас багато чого навчився під моєю орудою. Не знаю ще, хто буде тут після мене. Але скажу вам одне: ви повинні його шанувати так само, як шанували мене, бо начальника завжди треба поважати. Хоч то, певно, й не буде великий державний діяч, хоч він, може, навіть зіпсує те, що так добре зробив я, але начальник — це начальник. Працюйте ж і далі на благо улюбленої вітчизни, щоб держава мала вигоду, якщо вона вам платить. Жаль мені покидати вас, бо хоч, може, я й не був надмір делікатний з вами, — такий уже в мене характер, — а серцем прив’язався до вас.