— Е-е, що там балакати, — буркнув, — чи в тебе немає більшого клопоту?!.
І обоє злилися в поцілунку.
Дорогу від станції аж до палацу було густо посипано татарським зіллям, обабіч стояло два ряди зелених берізок. Будинок станції прикрашено зеленими вінками, перон заповнили коборовські робітники та службовці, і безлік цікавих з усієї околиці. Багато хто з них чув учора по радіо «Veni Creator» у виконанні славнозвісних артистів, і хор, і органи, і вівати на честь молодого.
Отож усі були страшенно зацікавлені.
Коли вдалині показався поїзд, розмови одразу стихли, натомість аматорський оркестр ударив марш, і всіх огорнув урочистий настрій.
Наперед виступили старші службовці і донька завідувача парового млина — у білій сукенці, з китицею польових квітів.
На жаль, через неуважність машиніста вагон-салон зупинився далеченько від середини перону — між гамазеями та будкою з написами: «Для чоловіків» і «Для жінок». Всій еліті разом із дівчинкою довелося щодуху бігти, щоб устигнути зустріти молодих у ту мить, коли вони виходитимуть з вагона. Прибігли якраз вчасно, і дівчинка вручила Ніні квіти. Вона мала ще продекламувати віршик, їй підказували, але дівча так хвилювалося, що не могло і слова вимовити. Ніна поцілувала малу. Дизма ж тим часом, стоячи на підніжці вагона, приймав поздоровлення. А тоді визнав за доречне і собі взяти слово:
— Ми вельми вдячні вам. І я, і моя дружина постараємося, щоб ніхто з вас ніколи не шкодував, що так сердечно вітав нас. А поки що на вшанування нашого шлюбу я накажу видати геть усім працівникам грошову премію. Витрачусь, чого там.
Ураган вигуків «віват!» був відповіддю на його слова. Музики вдарили туш.
Пасажири з сусідніх вагонів зацікавлено дивилися на цю сцену, а деякі, охоплені загальним настроєм, давай і собі кричати «віват». Найбільше звертав на себе увагу худий єврейчик, який висунувся з вікна вагона третього класу і бозна-чого репетував на все горло:
— Віват! Віват!
На порозі палацу економ і ключниця разом з усією челяддю зустрічали молодих із хлібом-сіллю.
Никодим поклав на тацю два папірці по п’ятсот злотих і сказав:
— Поділіть між собою.
Кшепицький уже зробив у палаці великі зміни.
Нагорі, в колишніх апартаментах Ніни, він обладнав покої для гостей, а спальню господині переніс у кімнату обіч Никодимової спальні; при кожній спальні була ванна. Все ліве крило відвели під квартиру для Жоржа. У флігелі ж мав оселитися Кшепицький.
Молоді здорожились і полягали спати рано. Ще звечора домовилися, що завтра обоє підуть до Жоржа, побалакають і запропонують йому перебратися в палац.
Але перед сном Дизма довго міркував про це і надумав, що йти до Жоржа разом з Ніною не бажано: Понімірський — людина благувата.
«Ще, чого доброго, сказиться і почне сипати!»
Отож Никодим велів розбудити себе о восьмій годині.
Не помилився: заглянувши до жінки, впевнився, що вона ще спить. А втім, Ніна ніколи не вставала рано.
Никодим швидко одягнувся, сказав прислузі, що снідатиме, коли прокинеться пані, і подався в парк.
Заздалегідь склав собі план розмови з Жоржем. Однак, підходячи до флігеля, відчув, що втрачає впевненість у собі. Понімірський був єдиною людиною, якої він по-своєму боявся. Це й зрозуміло, коли взяти до уваги ненормальність Жоржа і його несподівані вибрики.
Дизма застав Понімірського ще в ліжку. Той саме їв кашку з молоком, насвистуючи при цьому якусь пісеньку. Песик сидів на ковдрі і час від часу ніби знехотя лизав кашу з тарілки свого хазяїна.
Лакей зачинив двері, і тільки тоді Понімірський помітив Дизму.
— Доброго ранку! — обізвався Никодим.
— А-а! — засміявся граф. — Мій шановний колега! Прибери-но, колего, цю паршиву кашку.
Никодим послушно виконав наказ і сів на стілець коло ліжка. Понімірський, єхидно всміхаючись, дивився на нього. Величезні очі на безкровному личку хворобливої дитини, гострий ніс і тонкі рухливі губи Жоржа видавали його велике задоволення.
— Як же ваше здоров’я? — почав Дизма. — Ви, кажуть, тяжко хворіли?
— Дякую. Про моє здоров’я, колего, ви не турбуйтесь.
— Я турбуюсь не як колега, — випалив Дизма, — а як ваш зять.
— Що-о-о?..
— Як ваш зять., — повторив Никодим для куражу.
— Що це значить? — заверещав граф.
— Що має означати, те й значить: ми з вами свояки. Я оженився на вашій сестрі.
Понімірський рвучко відкинув ковдру і став на ліжку, в рожевій шовковій піжамі.
— Брешеш! — нахилився до Никодима. — Зухвало брешеш, бовдуре!
Дизму пойняла лють, йому, великому державному діячеві, якому юрби народу кричать вівати, йому, людині, що живе запанібрата з найвищими сановниками — йому хтось наважується кидати в обличчя такі образи?! Він зірвався з місця, щосили схопив Жоржа за руку і швиргонув його на ліжко.
Понімірський засичав од болю і впав на постіль. Песик несамовито загавкав.
— У-у… Нечиста сила!.. — буркнув Никодим.
У дверях з’явилися доглядальниця і лакей.
— Панові графу стало гірше? — запитала доглядальниця. — Може, я потрібна?
— Вон! К чорту! — заревів Дизма.
Обоє миттю зникли.
Никодим запалив цигарку, другою почастував Понімірського. Той після короткого вагання взяв.
— Бачите, графе, зі мною жарти кепські. Кажу вам, що я оженився з вашою сестрою. Позавчора було весілля. Як ви на це дивитесь?
— Це скандал!
— Чому скандал?
— Як могла графиня Понімірська вийти за такого мугиря і хама, за такого вульгарного чоловіка, як ви? Пане… пане… ну, як там вас?..
— Дизма, — підказав Никодим.
— Смішне прізвище, — знизав плечима Понімірський.
— То ви, значить, воліли б, щоб ваша сестра так і зосталася жінкою бандита Куника? Га?
— Е ні. В усякому разі… Ви хоч і препаршивий тип, але, гадаю, не будете більшим мерзотником, ніж Куник. Зрештою, ви надто дурні для цього, бо…
— Пане графе, — грізно перебив його Дизма, — раджу вам вибирати слова!
Понімірський замовк.
— Замість ображати мене, ви дякуйте богові.
— Хо?!
— Так, дякуйте. Бо я не знущатимусь над вами так, як ваш перший зять. Ви переберетесь до палацу і будете цілком вільні. Житимемо разом, утрьох, разом будемо їсти, їздити в гості і приймати гостей.
Понімірський оживився:
— Ви серйозно?
— Цілком серйозно.
— І мені даватимуть верхових коней?
— Усе даватимуть. Взагалі ви будете вільні. Дам вам навіть гроші на дрібні витрати. Борги ваші я вже заплатив. Але і в мене є свої умови.
— Які? — стурбувався Жорж.
— Насамперед — рота на замок: ніде не ляпнути, що ваші розповіді про мене — неправда.
Граф розсміявся.
— Виходить, люди вірять у цей абсурд?
— А чому б їм не вірити?
— Та досить тільки глянути на вас…
Дизма зморщив лоба.
— Не ваше діло. Вам треба мовчати і все. А по-друге, тишком-нишком, щоб ніхто не відав, ви повинні трохи підучити мене тій англійській мові.
— Я? — обурився Понімірський. — Я маю навчати хамів? Це вже зухвальство!
— Мовчи, дурна мавпо! — заревів Дизма. — Вибирай, що хочеш. Або робитимеш так, як я кажу, або вмить опинишся в божевільні.
Понімірський прикусив губи і розплакався.
— Брут, Брут, — белькотів він, ридаючи, і гладив собаку, — чуєш? Твого хазяїна знову хочуть запроторити в божевільню… Брут!.
По його блідому круглому личку так рясно текли сльози, що Дизма аж здивувався.
— Ну, — спитав, — що вибираєш?
— Прошу не казати мені «ти», — бундючно відповів Жорж і вмить перестав плакати.
— А чому? Якщо ми тепер свояки… Саме й треба бути на «ти». Бо що подумають люди? Давні друзі, та ще й свояки, і один одному — «пан»?
— Потішно! — ущипливо всміхнувся Понімірський. — Невже ви справді не тямите, яка велика відстань між нами?
— Що за відстань? Хіба та, що я нормальний, а в тебе не всі клепки в голові? Словом, вибирай, що хочеш. Повторюю: пам’ятай — зі мною жарти кепські. Я й по морді можу брязнути так, що всі зуби вилетять!