— Хіба я знаю…
— А все-таки?..
— Гм… Якщо не Трочинський, то, може, Яшунський?
Полковник Вареда, що вже був трохи напідпитку, стукнув чаркою об стіл.
— Ні, Никодиме! Знаєш, хто повинен стати прем’єром?
— Хто?
— Ти.
Залягло мовчання. Всі витріщилися на Дизму. Той зморщив лоба і, певен, що Вареда глузує з нього, нехотя буркнув:
— Хильнув ти, Вацеку. Перестань.
Ніна підвелася, даючи тим самим знак перейти в залу. Серед загального гамору не чути було, як виправдувався полковник.
— Давайте покатаємось на озері, — вигукнула одна з дам. — Так гарно світить місяць!
Всі охоче згодилися.
Доправди, прогулянка була надзвичайно приємна. Озеро лежало нерухоме, як плита агату, геть засіяне самоцвітами зірок, а серед них сяяв місяць, мов великий діамант, у якому, за підрахунками воєводи Шеймона, було щонайменше п’ятсот каратів.
Коли човни, тихенько хлюпаючи веслами, відпливали од берега, хтось затягнув пісню.
— Яка шкода, — зітхнув Никодим, — що в мене тут немає мандоліни.
— Ви граєте на мандоліні? — здивувалася панна Чарська.
— Граю. І дуже люблю грати в місячну ніч, на човні. Тоді приходить натхнення. Ніч… місяць… горизонтом пахне…
Всі зареготали, а повітовий Цішко вигукнув:
— Пан президент навіть з нашого невинного співу глузує.
— Ах, добродію, — знизала плечима пані Пшеленська, — чи до того панові президентові!
— Розумію, — боронився повітовий. — Я ж читав, що Хлібний банк закривають. Такий банк! Творцеві такої справи прикро дивитися, як вона занепадає… Правда ж, пане президенте?
— А хіба ні? — питанням відповів Дизма.
— Подумати тільки, — вів далі повітовий, — завжди і скрізь найважливіше не те, як щось робиться, а те, хто це робить. Поки пан президент керував банком, усе було добре.
— Може, ще поправиться, — втрутився Дизма.
— Е-е! — махнув рукою повітовий. — Лише кілька місяців — і банк лопнув. Людина — ось що головне, тільки людина!
— Свята правда, — переконано ствердила пані Пшеленська.
— Агов, Никодиме! — гукнув з іншого човна Понімірський. — Може, заспіваємо оксфордську пісню веслярів? Га?
— Та в мене ж немає голосу, — люто відборонявся Дизма.
— Є, є! — кричав задоволений своїм жартом Жорж. — Хіба ти забув, як ми горлали на Темзі? Лорд Келедін оф Ньюдон казав, що ти співаєш, наче…
Не докінчив. Никодим махнув веслом, і рясні бризки полетіли на Понімірського та його супутників.
— Вибачайте, панове, — перепрошував Дизма, — але йому допомагає тільки холодна вода.
Човни вже підпливали до берега. За кілька хвилин усі йшли алеєю.
Коло палацу стояв якийсь автомобіль, укритий густою курявою.
Шофер, піднявши капот, длубався в моторі.
— Хто це приїхав? — запитав Дизма.
— Пан директор Литвинек.
— Литвинек? — Никодим підвів брови.
Колись на офіційному прийомі в Замку він справді познайомився з доктором Литвинеком, який виконував обов’язки директора секретаріату президента країни, але це знайомство було не настільки близьке, щоб Литвинек міг просто отак собі взяти та й приїхати в Коборів.
Надійшли всі гості.
У вестибюлі Кшепицький розмовляв з високим, сивуватим брюнетом. Коли Дизма зайшов, обидва вони встали. Привіталися.
— Як же там, директоре, справи з урядовою кризою? — знехотя поцікавився Никодим.
— Саме в цій справі я мав честь приїхати до вас, — уклонився доктор Литвинек.
— Як — у цій справі?
Усі напружено чекали відповіді.
Литвинек дістав із портфеля конверт і після невеличкої паузи урочисто мовив:
— Вельмишановний пане Дизма! Я приїхав сюди за дорученням пана президента республіки, щоб від його імені просити вас узяти на себе місію формування нового уряду. Ось особистий лист президента.
У витягнутій руці він тримав конверт.
Никодим зашарівся і роззявив рота:
— Тобто, як це?..
Доктор Литвинек, задоволений з того враження, яке він справив, усміхнувся:
— Пан президент республіки сподівається, що ви згодитеся сформувати новий кабінет і особисто стати на чолі його.
Дизма невпевнено взяв конверт і витяг звідти аркуш паперу. Руки в нього тремтіли. Читав, а літери плигали перед очима.
Справді, в особистому листі президент республіки писав те саме, що вже сказав Литвинек. Дизма поволі склав лист. Обличчя в нього було стурбоване.
— Пан президент не сумнівається, — вів далі Литвинек, — що ви не відмовите йому, тим паче нині, в період глибоких політичних ускладнень і гострої економічної кризи, коли треба рятувати країну від дальшого занепаду. Це важке і велике завдання. Пан президент певен, що саме ви, людина, якій вірить не тільки він, але й уся громадськість, успішно впорається з ним, що ваші знання, досвід і високий авторитет будуть запорукою того, що ви створите міцний уряд і піднесете добробут країни, яка з таким нетерпінням дожидає сильної людини. Дозвольте мені висловити і свою скромну впевненість, що тільки ви, пане Дизма, спроможні це зробити.
Директор низько вклонився і замовк. Ефект був надзвичайний.
Литвинек уперше виконував таку почесну місію і, намагаючись викликати якнайглибше враження, добився свого.
Усі присутні були схвильовані. Адже при них кермо державного корабля переходило до рук безперечно великої людини.
Ніна, бліда як папір, судорожно вчепилася за стілець. У Вареди був такий вигляд, ніби полковник от-от мав заплакати. Кшепицький стояв, піднявши голову, і гордо поглядав на присутніх. Із-за його спини дивилися витріщені од небувалого подиву великі голубі очі Жоржа Понімірського.
Ніхто не наважувався сісти.
Першим поворухнувся воєвода Шеймон. Він підійшов до Никодима і, низько схиливши голову, потис йому руку.
— Прийміть, пане прем’єр, мої щирі, сердечні побажання, але не поздоровлення, бо в цю історичну хвилину поздоровляти треба нас, громадян і вірних слуг батьківщини.
Приклад воєводи підхопили всі гості. Никодим мовчки подавав їм руку, а сам був насуплений.
Ясно уявляв собі розміри тієї честі, яка йому випала. Він, Никодим Дизма, мізерний урядовець із Лискова, тепер міг би тримати в своїх руках долю великої держави, їздити власним поїздом, бути на устах у людей всієї країни, ба, навіть усього світу!
Але… але… навіщо, власне, це йому?
Знову нервове, повне всіляких підступів життя у Варшаві, знову обережність і пильність при кожному слові…
Але ж влада, велика влада більш як над тридцятьма мільйонами чоловік! Є тисячі людей, які віддали б життя тільки за те, щоб один — єдиний день мати таку владу і цей титул, титул голови ради міністрів!.. Кабінет прем’єра Дизми… Уряд Никодима Дизми… Військо перед ним виструнчується, військові кораблі салютують залпами. Те, що він скаже, надрукують газети всього світу… Влада, слава…
— Чекаю на вашу ласкаву відповідь, пане прем’єре, — обізвався Литвинек.
Никодим отямився і повів оком навколо. Всі втупилися в нього. Він кашлянув і підвівся з крісла.
— Дайте, будь ласка, мені півгодини на роздум, — сказав глухо. — Пане Кшепицький, ходімо зі мною.
Никодим попрямував до кабінету. Кшепицький увійшов за ним і щільно зачинив двері.
— Не знаю, що робити? — почав Дизма.
— Як це не знаєте, пане президенте? Справа ясна! Така честь, така влада!
— Ну звичайно. А з другого боку, розумієте, це дуже відповідальна посада. Не якийсь там банк, а вся держава.
— Ну то й що?
— А те, що можу не впоратися.
— Впораєтесь, пане президенте.
Никодим цмокнув, показуючи сумнів.
— Тепер? Стільки тих криз, дедалі стає важче…
— Вимудруєте що-небудь, пане президенте, я за це не боюсь. Чого-чого, а щасливих помислів у вас досить. І тільки уявіть собі: ви берете в свої руки владу, народ задоволений, одразу ж підноситься громадський дух; ви робите кілька ефектних ходів… А коли до того ще буде кон’юнктура!..