Офіцер простяг довідки і жетон.
— Гроші вам теж повернути, чи, можлива річ, вам спаде на думку віддати частину їх мені на схованку?
Володя зрозумів. Офіцер вимагав хабара.
— Пан офіцер, — відповів юнак, — безперечно, може залишити на схованку п'ятдесят ієн.
Володі не шкода було віддати всі гроші, аби офіцер випустив його звідси. Але назвати більшу суму він побоявся, — це могло викликати зайве підозріння.
Офіцер з чарівливою усмішкою відрахував Володі сто п'ятдесят ієн. Про срібні гроші він «забув».
— Розумію, — сказав він, — що таку суму, як у вас, звичайний дроворуб не заробить. О! У вас є інший надійний заробіток.
Володю дуже стурбувало, що його має перевіряти поліція. Можливо, що його перевірятиме Лихолєтов. Коли навіть і не він, то однаково небезпека викриття надто велика.
— Коли у вас немає для мене ніякої роботи, — сказав Володя. — то я гадаю, що мені можна вільно покинути ваші володіння, пане офіцер.
— Володіння! Хі-хі-хі… Це ви сказали надзвичайно влучно. Дійсно, я — комендант цих… володінь. Будемо друзями. Я — Фудзіта.
— Пане Фудзіта, я пам'ятаю вашу пораду не цікавитись місцем, куди я потрапив. Але я повторюю своє запитання: чи вільно мені…
— Пробачте, — перебив офіцер, — я зовсім не гадав залишити ваше запитання без відповіді. Ви, звичайно, вільні, але вам не вільно вийти звідси. Тобто я хотів сказати, використавши ваш дотепний вислів, — не вільно залишити мої володіння. Це залежить, на жаль, не від мене, але закону не можна переступити.
Володя зрозумів, що офіцер хитрує. Ніякої волі не було. Він, Володя, залишився в'язнем.
— Я дуже дивуюсь, — сказав він. — У ваших словах протиріччя.
— Я вам скажу одно слово, незважаючи на те, що порушую інструкції, — посміхнувся Фудзіта, — і ви перестанете дивуватись. Це слово — «лабораторія». Далі прошу мене не розпитувати, хоч як, повірте, мені прикро звертатися до вас з таким проханням. Але інструкція вище над усе. в тому числі і над власними почуттями особистої приязні до вас. Тим паче, що нам час іти.
Володя насилу розумів швидку й плутану мову офіцера, але останнє його речення збентежило.
— Йти? Куди йти, пане Фудзіта?
— О, не турбуйтеся. Це зовсім близько. В цьому ж приміщенні і навіть на цьому ж поверсі. Пан професор Аюгава хоче вас побачити. Я говорив йому про вас. Ви з'явились у нас дуже доречно. Пан Аюгава давно вимагає помічника. О, це дуже легка робота. Мова йде про технічного помічника, який був би добре письменний і знав би дещо з хімії. Маю надію, що ви…
— Дещо знаю.
— Чудово! Пан професор скаже вам своє останнє слово, яке. треба гадати, так само буде приємне для вас. як і для мене.
В супроводі офіцера Володя вийшов у коридор. Вартовий стояв біля дверей, оббитих чорною шкірою. Фудзіта проминув вартового. Коридор був дуже довгий. Навколо стояла тиша. Здавалося, що в будинку ніхто не живе.
Ноги м'яко ступали по циновках, якими була застелена підлога. Нарешті офіцер зупинився біля низеньких дверей, зовсім непомітних у глибокій ниші.
— Ми прийшли, — сказав він. — Квартира професора Аюгави.
Шаркнувши ногами перед дверима і стукнувши закаблуками, Фудзіта обережно натиснув кнопку.
Відчинив зморщений дідуган, невеличкий і жвавий, з чіпкими руками. Верхня губа не прикривала кінських жовтих зубів, і це було дуже схоже на те, що дідуган весь час посміхається.
Відчинивши, він швидко й безшумно побіг у покої. Володя помітив, що старий узутий у м'які сандалії з чорної повсті.
Фудзіта, не перестаючи шаркати на ходу й пристукувати закаблуками, пішов слідом за дідуганом.
— Професор Аюгава, — шепнув він Володі.
Дідуган уже сидів за письмовим столом і кивав звідти голим блискучим черепом. На професорі було тепле ватяне кімоно — дотеро, але він весь час щулився, наче йому було холодно.
Володя швидко оглянув кімнату. Вона була застелена циновками, в кутку стояв письмовий стіл і кілька бамбукових крісел. Під їх ніжки були підбиті широкі дощечки, щоб не псувати циновок. Блакитні стіни були голі, їх прикрашала лише велика карта Азії.
На столі перед дідуганом стояло письмове приладдя з жовтого каменю та статуетка, яка зображала трьох мавп — сліпу, глуху і німу. У великому розгардіяші по всьому столі були розкидані книжки, деякі з них розгорнені, інші з закладками з шовкових кольорових стьожок.
Фудзіта вклонився і вказав на Володю.
— Ось та молода людина, про яку я говорив вам, пане професор.