— Це нічого не доводить, — зауважила Телла.
— Це доводить, що він добрий і уважний, а також...
— Будь-хто може бути джентльменом у листі. Але ж ти розумієш, що лише мерзенна особа могла б укласти угоду з батьком.
— Не верзи дурниць, — Скарлет вихопила лист. Її сестра помилялась. Навіть почерк графа доводив турботу: охайні вигини й м’які лінії. Якби він був байдужим, то не писав би їй так багато листів, щоби позбавити її страхів. Не обіцяв би забрати Теллу з собою до столиці Меридіальної Імперії, Валенди. У місце, де батько не матиме над ними влади.
Звісно, десь глибоко всередині Скарлет побоювалася, що граф може виявитись не зовсім таким, як вона сподівалась. Але життя з ним мало б бути кращим за життя з батьком. Вона не могла зараз кинути виклик батькові. Принаймні не тоді, коли в її голові відлунювало жорстоке попередження: «Якщо щось стане йому на заваді, обличчя твоєї сестри добряче умиється кров’ю».
Заради примарного шансу виграти бажання на Каравалі Скарлет не ставитиме під загрозу шлюб.
— Телло, якщо ми спробуємо втекти, батько переслідуватиме нас аж до краю світу.
— В такому разі, ми принаймні поїдемо на край світу, — відповіла Телла. — Я воліла б померти, ніж жити тут чи потрапити у пастку будинку графа.
— Ти ж жартуєш? — урвала Скарлет. Вона ненавиділа, коли Телла розкидалася подібними безрозсудними вигуками. Часом Скарлет побоювалась, що сестра хотіла вкоротити собі віку. Надто вже часто з її вуст зривалися слова «я воліла б померти». Здається, вона також забула, якими небезпечними бувають слова. Бабуся Скарлет разом із байками про Каравал розповідала про дівчат-сиріт. Дівчат, котрі намагалися жити самостійно, сподіваючись знайти пристойну роботу, та натомість опинялись у борделях чи працювали наймичками в жахливих умовах.
— Ти занадто вразлива, — Телла спробувала підвестись на ще хиткі ноги.
— Ти куди?
— Не хочу більше чекати покоївки. Не хочу, щоб хтось ще годину порпався над моїм обличчям. А потім змушував зоставатись у ліжку весь день, — Телла смикнула шаль, що лежала на підлозі, накрутила її на голову як шарф, прикривши синці. — Якщо я завтра їду з Джуліаном, у мене є про що подбати. Наприклад, повідомити, що вранці я чекатиму на нього.
— Стривай! Ти навіть не розумієш що робиш! — Скарлет кинулась за сестрою, але не наздогнала її — Телла миттю спустилась сходами й стрілою вилетіла з дверей.
Повітря стояло густе, як молоко. Відкритий дворик сповнився пахощами пообіддя — вологими, солоними та їдкими. Скоріш за все, щойно хтось приніс зловлену рибу на кухню. Паскудний запах витав повсюди, поки Скарлет переслідувала Теллу під вимитими дощами арками та вимощеними керамічними кахлями коридорами.
Батько Скарлет завжди вважав, що його маєток недосить великий. Будівля стояла на краю міста, на найбільшій території з-поміж усіх маєтків, щоб губернатор зміг звести ще більше споруд, більше гостьових кімнат, більше дворів, більше таємничих коридорів, аби сховати нелегальні пляшки з алкоголем і ще невідь із чим. Якби батько побачив, що вони ось так біжать — без жодних вагань віддав би наказ всипати дівчатам різкою по п’ятах. Проте побиті п’яти та пальці — ніщо порівняно з тим, що на них чекає, коли він довідається про спробу Телли втекти з острова.
Ще не розтанула ранкова імла. Скарлет декілька разів випускала сестру з поля зору, поки Телла бігла вкритими густим туманом коридорами. Якусь мить Скарлет навіть здалось, що вона її загубила. Але потім промайнув краєчок блакитної сукні, що здіймався вгору сходами до найвищої точки маєтку Драґнів — сповідальні. Висока башта з білого каменю так виблискувала на сонці, що її бачив кожен у місті. Губернатор Драґна волів зажити слави набожної людини. Та насправді нікому б він не зізнався про свої брудні справи, що перетворювало це місце на одне з небагатьох на острові, куди не навідувалась його персона. А значить — ідеальним для передачі секретних листів.
У кінці сходів Скарлет побігла швидше, нарешті наздогнавши сестру у внутрішньому дворику, біля дерев’яних дверей, котрі вели до сповідальні.
— Стій, — вигукнула Скарлет. — Якщо ти пишеш тому морякові, я все розповім батькові.
Фігура вмить завмерла. Туман розсіявся. Дівчина обернулась, і тепер завмерла Скарлет. Різкі сонячні промені пронизували крихітний дворик, освітлюючи юну послушницю у блакитному вбранні. З покритою головою, вона лише скидалася на Теллу.
Скарлет слід було віддати належне хитрючій сестрі — вона ідеально спланувала втечу. Поки піт стікав потилицею Скарлет, їй уявлялось, як Телла виносить пожитки з маєтку, готуючись до завтрашнього від’їзду з Джуліаном.