— Стоп, давайте обійдемося без зайвих вступів, а руки я справді не покладатиму, адже, як кажуть у народі, між першою й другою жінка не має встигнути знайти віник, — перебив Ікара Барток, знову заходившись розливати. — Продовжуйте, продовжуйте, продовжуйте.
— Ну, якщо коротко.. — знітився Ікар, який цілу ніч складав свою промову і тепер жалкував, що бездарно втрачає сімнадцять хвилин вступу, — ми, патріоти міста, прийшли з ідеєю і пропозицією.
— Це цікаво, — знову підняв брови мер, і всі машинально перехилили в себе вміст чарок. — Продовжуйте, тільки закусуйте, помідорчики я сам робив, я сам робив, сам робив.
— Справа в тому, що нашому прекрасному місту, яке віками тішило очі подорожніх і назавжди залишалося в серцях його гостей, на даному історичному етапі розвитку дечого не вистачає, — багатозначно продовжив Ікар, а мер насупив брови й знову розлив. — Між нами є шанована людина, Людина з великої літери, Ведмедівець з великої літери, патріот міста й краю, гідний син рідної землі, а заодно й учитель історії міської школи Михайло Олексійович Чвак, він же наш друг Тис. Отож, цей талановитий історик і щирий ведмедівець раптом зрозумів, що місту дечого не вистачає. І тоді прийшов із цією ідеєю до мене. Почувши суть, нас одразу ж підтримали два патріотичних паростки щедрої на таланти закарпатської землі — Мірча й Ичі. І тепер із цією ідеєю ми прийшла до вас, до батька нашого міста над Тисою й під Чорною горою. Отож, ми хочемо подарувати місту Ведмедеву, нашій незрівнянній центральній площі... фонтан!
— Фонтан? — несміливо здивувався Геній Карпат.
— Фонтан... — розчаровано пробурмотів Ичі.
— Хочемо подарувати, ну так... — розгубився Тис.
— Гм, фонтан! Чудова ідея! Давайте за неї вип'ємо! — відчув слизьке мер. Усі випили, й на хвилину запала мовчанка. Відтак Золтан Барток продовжив: — То, кажете, хочете подарувати фонтан?
— Так-так, — синхронно закивали головами відвідувачі.
— Як патріоти міста? — не вгавав міський голова.
— Так, як сини рідної землі! — оглянув усіх і бадьоро підсумував Ікар.
— А хуя ведмежого ви посмоктати не хочете?! — рявкнув Барток.
— Ні, — після короткої паузи щиро відповів Ичі.
— Ти за всіх не розписуйся! — гримнув на нього Геній Карпат. — Розумієте, пане Золтане, ви нас не зовсім правильно зрозуміли. Тобто, ну як, не до кінця..
— Ви мені баки не забивайте своєю туфтою про подарунок місту. Або кажете за чим прийшли, або вимітайтеся! Я готовий взяти патронат, якщо знатиму всю правду, — голос батька міста виразно пом'якшав.
— Добре, добре, лише не гнівайтеся, просто ми не встигли вам усе пояснити, — плазував Ікар. — Зараз наш шановний учитель історії, який усе й вигадав, розкаже вам усю правду, ідея справді геніальна, от зараз почуєте.
Всі перевели очі на Тиса, який одразу ж знітився і почервонів. Учитель важко сковтнув слину, від чого борлак пірнув угору-вниз його худою шиєю, як рибальський поплавець. Раптом Тисові стало страшно, в животі забулькотіло, ззаду приперло, тож він поспіхом вибачився і позадкував із кабінету, після чого сторчголов метнувся до туалету. З радістю прибулого додому Одіссея історик усівся на унітаз.
За хвилину він задоволено підвівся, огледівся й не побачив ніде паперу. «Цей Барток знову взявся за старе!», — промайнуло в його голові. Тис ще раз роздивився навкруги, зазирнув в унітаз, де побачив величезну купу, яка буває лише з бодуна, і зморщив носа, бо в туалеті стояв такий запах, ніби тут здохла й зогнила тисяча кішок. Він натиснув на важіль зливного бачка, але води в ньому не виявилося. «Що ж робити, що ж робити?», — у стилі мера повторив собі запитання вчитель, уже майже на порозі паніки. І тут його осяяло: еврика!
Таки добре бути учителем історії, знати досвід минулих поколінь. Понад сімдесят років тому, у далекому 1939 році, на Закарпатті побував англійський журналіст Майкл Вінч. Метою його візиту було спостереження за процесами розподілу Чехословаччини, створенням Карпатської України й анексією молодої самопроголошеної держави союзницею Гітлера — Угорщиною. Про ці події журналіст написав книжку «Одноденна держава». Це була одна з улюблених книжок Тиса, адже в деталях розповідала про історію й побут Закарпаття. І в ній був фрагмент, де Майкл Вінч скаржиться на закарпатців: мовляв, їм побудували нову чисту лікарню, а вони ходять у туалет і не користуються папером, бо до нього не звикли й вважають за-жорстким, тому підтираються рукою, а брудну долоню потім витирають об білосніжну стіну нової лікарні! Скориставшись досвідом пращурів, шкільний вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, він же Тис, підтерся рукою, а її у свою чергу витер об стіну. Коричнева смуга на стіні видалася йому схожою на слід комети — й розчулила старого. Він ще хвильку постояв перед дзеркалом, оглянув себе, пригладив вуса, зморщившись від запаху руки, застебнув сорочку й піджак на всі ґудзики, із задньої кишені штанів дістав невеличкий гребінець, зачесав волосся, тоді підморгнув собі, видихнув і рішуче пішов у бік кабінету міського голови Ведмедева.
Це була вирішальна мить: зараз Тис мав виголосити промову, від якої залежала не лише його доля, а й майбутнє Ведмедева, України і Європи.
Розділ шостий,
в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи
— Вельмишановне панство, — звернувся Тис до всіх своїх слухачів, а мер після цієї фрази зробив офіційний вираз обличчя й налив. Усі випили, після чого учитель перейшов до суті справи: — Ми тут, бо ми ведмежани, ну, тобто ведмедівці. Доля подарувала нам шанс жити у найзахіднішому куточку нашої Батьківщини, на мальовничій Срібній Землі, на Закарпатті — в краю прекрасних людей і чудової природи. Саме на наших теренах зустрічаються безліч культур: українська, угорська, румунська, словацька, єврейська, циганська, польська, алкогольна. Саме тут Схід зустрічається з Заходом, отже, саме тут — центр. Центр Європи, як не крути, завжди знаходився на Закарпатті. Кілька разів його намагалися продати, але ми все одно знаємо, що він тільки тут. Свою ідею я почерпнув із славетної історії Київської Русі. Колись русини-українці жили тут, а навколо нікого не було. Тоді наші теперішні сусіди, угорці, які самі себе воліють називати мадярами, вирішили прийти на ці землі, у цю родючу й теплу долину за Карпатами. З Азії вони йшли через Київську Русь, тож коли проходили через Київ, князь запросив їх почастуватися і відпочити. З того часу почалася історія дружби й приязні між нашими народами. Дійшло до того, що донька київського князя Володимира Великого — Анастасія — стала дружиною угорського короля Ондраша, а значить — королевою Угорщини. Потім у нашій історії було різне, переважно погане: угорці зле ставилися до слов'ян, асиміляція, заборона освіти й так далі. Тисячу років вони намагалися вимазати український слід за Карпатами. При цьому майже не розвивали цю територію, нічого не будували й не вкладали в неї, тому в Галичині й на Буковині міста гарніші й багатші, ніж на Закарпатті: в Австро-Угорській імперії комусь була Австрія, а комусь — нам — Угорщина. Зрештою, угорці й досі недолюблюють нас, підсміються з українців, але, наприклад, коли мій сусід Шоні, печений мадяр, щось пробує мені там сказати, що в мене вдома дерев'яний туалет на подвір'ї, бо я дикий українець, я йому завжди кричу у відповідь: «Ах ти ж мадярська мордо, може, в мене туалет і дерев'яний, зате як війська князя Данила Романовича всипали вам у 1227 році!». Але не це головне. Моя ідея якраз направлена проти міжнародних чвар і ворожості, вона — це втілення ідеї об'єднаної Європи!
Тут в очах Тиса забриніли сльози, а Геній Карпат штовхнув ногою під столом Ичі, який уже безсоромно дрімав. Золтан Барток знову розлив, усі випили й закусили десертним квашеним помідором. Набравшись нових сил і змахнувши сльози, автор ідеї продовжив свою промову:
— Україна зроду-віку була частиною Європи. Ми — європейський народ, але чомусь відділений від Європи кордоном. Так ось, моя ідея й мрія проста: з'єднати Україну з Європою. Ви, пане Золтане, писали про це у своїй передвиборній програмі, тому думаю, що нам по дорозі. Століттями сифілітична рука російського імперіалізму не пускала Україну до Європи, ламала ноги, душила, азіатчила. Але Україна ніколи не здавалася, бо не могла здатися, як не може серце сказати, що воно не частина тіла. Якщо Україна — європейська держава, якщо саме в українському Закарпатті розташований центр Європи, то нікому й ніколи не вдасться відірвати нас від європейського лона. Зрештою, за це й стояв Євромайдан, за який принагідно пропоную випити!