— А, до речі, цигани, — Тис обірвав Генія Карпат на півслові, але продовжувати йому було важко, язик плутався в роті, як риба в сітях. — Так, цигани, наші брати. Навіть вони більш євроінтеґровані, ніж українці, вони є в усіх країнах, їм добре, пощастило, в них немає своєї держави, тому ніхто їм не забороняє вступати в Євросоюз, бо вони й не можуть, і не треба їм.
— Не мели дурниць! І не перебивай! — гаркнув розлючений Геній Карпат. — Я співпрацював із циганами, тепер євроінтеґрую народи Китаю й Пакистану, але з дня на день це робити все важче, бо підлі прикордонники влаштовують засідки, виловлюють нас радарами, вимагають захмарних хабарів, крутять домовленостями, як циган сонцем.
— І в мене те ж саме, — підтримав колегу Ікар. — Я їздив різними дорогами в Угорщину, переходив різні пропускні пункти, я створив флот, я піднявся в небо, вигадав і змайстрував літак, ну добре, дельтаплан, який у мене одразу ж конфіскували і віддали тільки за нечуваний викуп. І що тепер? Контрабанду мені возити нема як, літак — найбільша інвестиція мого життя — тепер виїжджає з дому тільки раз на рік, на Пасху, коли я вулицями Ведмедева везу ним свою дружину до церкви, розганяючи дітлашню й гусей. Мені це приниження вже в печінках сидить, набридло все! Я хочу повернутися в бізнес, а ніяк. Ціла країна піднялася на революцію за євроінтеґрацію, а вони так і не відкрили для нас кордони!
— Воно, може, й на добре. Я особисто — рішуче проти знесення кордонів і впровадження безвізового режиму, — раптом запротестував мер. — Бо доки існують кордони, доти буде й різниця в цінах, а значить — можна буде заробляти на контрабанді. А доки існують візи — доти можна продавати охочим липові довідки про працевлаштування чи доходи, можна переводити за гроші через кордон нелеґалів, зрештою, віза — це статусна річ. Ми, влада, контрабандисти, митники і решта поважних людей їх маємо, а бидло й бідота, весь цей простий електорат — навіть мріяти про них не може!
— Саме це ми й хочемо виправити! — романтично промовив Тис.
— Ні, не це! — заперечив Ікар. — Тобто це, але не зовсім. Або не передусім. Розумієте, наша патріотична ідея полягає в тому, щоб збудувати тунель, про який ніхто не знатиме. Але попервах він буде занадто вузьким для всіх українців, тому спочатку ним підуть наші вантажі, посилки за кордон і так далі.
— Ну а згодом, з роками, ми, звісно, розширимо тунель для всього народу України, — хитро підморгнув Геній Карпат, роблячи великі очі й показуючи на Тиса.
— Тобто на першому етапі користуватися ним будемо ми, для наших скромних потреб? — Золтан Барток рвучко й зацікавлено підсів до столу.
— Ні! — заперечив Тис.
— Аякже! — в один голос підтвердили Ікар і Геній Карпат.
— То як це все-таки буде? — перепитав мер.
— Ми, тобто Ичі, копаємо тунель. Ми прикинули, що вся справа займе не більше шести місяців. Уже під кінець осені все має стати на рейки і запрацювати. Відстань тут коротка, а дуже глибоко ми копати не будемо, тому справа легка. Ну, і все зовні виглядає як підготовчі роботи для встановлення міського фонтана, у пресі пишемо про Фонтан Єдності, адже ми багатонаціональний край, євроінтеґрація і бла-бла-бла. Прориваємо тунель в Угорщину й поставляємо туди кожен свій товар. Тим часом урочисто відкриваємо фонтан, жителі радіють, малеча ходить у нього пісяти, туристи фотографуються. Всі задоволені. Ну а потім, ясна річ, поволі євроінтеґруємо Україну. Ось така послідовність.
— Але ж нам треба переводити за кордон людей! — не здавався Тис.
— Михайле Олексійовичу, — зрозумів усе мер, тож і намагався взяти ситуацію під контроль. — Спорудження тунелю — довгий і коштовний процес. До того ж небезпечний. Тому наші компаньйони вкладають у нього перші гроші, а коли він запрацює, ми перевеземо в братню Угорщину трішки товарів, щоб заробити кошти на подальше розширення й оснащення тунелю. Коли він стане достатньо широким, Мірча люб'язно проведе ним кілька партій пакистанців і китайців — у рамках експерименту: ми ж не можемо ризикувати здоров'ям і життям українців. Коли все перевіриться і запрацює, тоді й почнемо євроінтеґрацію. Ви ж учитель, мусите це розуміти!
— Ага! — прицмокнув Тис і підняв чарку, але та виявилася порожньою.
— Зоє Леонідівно! — гукнув збадьорілий міський голова. — Несіть нам повний комплект, не кожного дня зустрінеш таких свідомих меценатів!
Коли на столі з'явилася нова пляшка з новими квашеними делікатесами, Золтан Барток наповнив чарки, по-батьківськи ніжно огледів своїх відвідувачів і піднесеним тоном державного службовця промовив:
— Друзі, ви справжні патріоти нашого міста, вірні сини рідної землі. Вами пишалися б Тарас Шевченко і Валерій Лобановський. Я вдячний за вашу патріотичну ініціативу. Фонтан — це справжній подарунок, який зробить місто гарнішим, людей щасливішими, а Україну — тут мер гигикнув — європейськішою! Тож я охоче беру патронат над вашим проектом і наказую розпочати роботу вже завтра! За Фонтан Єдності! За Україну і Європу!
Розділ сьомий,
в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи
Уже наступного ранку, а було це 16 травня 2015 року, на центральну площу Ведмедева на своєму велосипеді приїхав Ичі. До рами ровера була прив'язана лопата, а на задній багажник гробар прикріпив літрову пляшку пива. Свою роботу він почав саме з останнього, оскільки після вчорашніх відвідин мерії почувався злегка пригнічено.
Щоправда, одразу взятися до роботи йому завадило незнання місцевості. Точніше кажучи, він не знав місця, на якому мав постати міський — а насправді всеєвропейський — Фонтан Єдності. Довелося чекати мера, тому після першої пляшки Ичі подався по наступну, після чого приліг під деревом.
Центральна міська площа Ведмедева ще з часів імперії ведмедів називалася іменем Миру. Безглуздішої й водночас правильнішої назви годі було й вигадати: хай би хто і що казав, а ведмедівці були добрими виноробами, працьовитими хліборобами, сильними лісорубами, геніальними кухарями, але ніколи не ставали визначними вояками, революціонерами чи повстанцями. Тобто, з одного боку, Мир для ведемедівця був частиною характеру. Щоправда, встановлювався він завжди після поразки чи просто захоплення окупантами. Хоч би до якої держави чи імперії входило на тому чи іншому історичному етапі Закарпаття — це щоразу відбувалося без волі і навіть без участі самих закарпатців. Тож з іншого боку, площа Миру в другому — прихованому — значенні своєї назви була ще й площею Окупації. На більш віддаленому півдні подейкують, що найгіршими вояками є італійці, бо вони ледачі й недисципліновані гедоністи. Вочевидь, там просто не чули про існування закарпатців, які вояками взагалі не є. Мабуть, звідси й пішли розмови про споконвічну закарпатську толерантність.
Добре, що Ичі не знав усього цього, тому його солодка пивна дрімота була позначена мареннями про різноманітні наїдки, яких він охоче б у цей момент скуштував. Передусім — сала у всіх його вигаданих Богом прекрасних різновидах. А Бог їх вигадав чимало: перчене гострим перцем — до первачка; солоджене червоною паприкою — до біленької; варене, м'якеньке — до варенухи; щедро посолене — до студеної оковитої; копчене, пахуче — до чистої, як сльоза, казенки. «Чудо Господнє, — чи думав, а чи снив Ичі. — Стільки видів сала, а кожен пасує до горілки. Саме для цього Всевишній їх і створив. А значить, і сам Бог любить чарочку холодненької. І в цьому я, хоч і не ходжу до церкви, є глибоко релігійною людиною. Справжнім християнином». Далі у сні з'явився Бог: найбанальніше, бородате його втілення. Він сидів за столом і ділив одну пляшку на трьох — на Себе і Сина, і Святого Духа. А коли вони після тосту «амінь!» цокнулися, раптом ударили церковні дзвони. Ичі від несподівано гучного звуку стрепенувся і натхненно перехрестився, потім розплющив очі й побачив, як великий жовтий дзвін розгойдується на дзвіниці храму, вознесеного над міською площею.
Крім церкви, на площі стояли: побудована в часи ведмежої імперії міська рада, схожий на склад будинок культури, пам'ятник ангелу-охоронцеві міста (з огляду на бюджетну скруту просто перероблений зі старого пам'ятника Леніну шляхом заміни голови й додавання крил), дуб, про вік якого ходили чудернацькі легенди, будівля міського архіву, ресторан «Ведмежа порція» і готель «Ведмедів». Посеред площі — навколо крислатого дуба — розкинулася чималенька недоглянута клумба, на якій і куняв гробар, а біля нього і його велосипеда на ній лежали, були прив'язаними чи паслися: дві корови, біла коза з чорною плямою на лівому боці, біла коза без чорної плями, цілком руда коза, двійко овець, застиглий ще з квітня перед новими воротами архіву баран, качиний виводок, несамовито активні кури в невловимій кількості, гордий і граційний когут, сімнадцять гусей і брудна льоха. На початку дев'яностих місцева інтелігенція протестувала проти цього свята природи, називаючи його срамотою і пасовиськом, але мер зміг переконати містян, що така пасторальна картинка заспокійливо впливатиме на інвесторів, які, побачивши, що у Ведмедеві живуть заможні, хазяйновиті і підприємливі люди, захочуть вкладати свої капітали саме сюди. Інвесторів, правду кажучи, відтоді не прибуло, але пасовисько залишилося. Воно, як на те, регулярно ставало в пригоді місцевим пиякам, які навіть упродовж дня могли заховатися й покемарити в самому центрі під заспокійливий леґіт і мукання.