— Ичі, — довірливо проказав він, по-дружньому поклавши руку на плече гробаря. — Сам подумай: це центральна площа старого міста, яке, ти й сам знаєш, знаходиться в центрі Європи. Тут починалися й закінчувалися війни, через ці місця проходили тамплієри, лицарі, королі і купці, а їхні коштовності падали в землю. Тепер у тебе є шанс їх знайти, адже до тебе тут ще ніхто не копав. А якщо рити екскаватором? Ти ніколи й не помітиш у ковші золоту каблучку чи діамант, або, ще гірше, понищиш якийсь скарб. Краще довбай собі лопатою й киркою: воно, може, й повільніше, але ж є шанс стати багатим!
— Ага, хуятим! — спохмурнів Ичі. — Ви мене тут не дуріть. Я думав, ми компаньйони, а ви за старе. Мене в дитинстві тато вже пробував так заохотити квасолю лущити: ти, казав, синку, чисти, там у кожному відрі є стручок з цукерками! Я перелущив тоді сім відер, пальці до крові стер, а замість цукерків — залупа! Так що везіть пальне, почнемо по-серйозному працювати, а то ми й до зими лопатою тут не впораємось!
Довелося таки компаньйонам заправити екскаватор, після чого робота й справді пішла не до порівняння швидше. Невдовзі яма на центральній площі Ведмедева сягнула триметрової глибини. Тепер мав початися другий етап робіт: над ямою слід було поставити навіс із ринвами, щоб жоден дощ не залив і таким чином не завалив майбутній тунель. За це завдання взялись утрьох Ичі, Ікар і Геній Карпат, а Тису була відведена роль постачальника обідів, які готувала для всіх Марічка. П'ятий з «компанії ентузіастів», міський голова Золтан Барток, тим часом відлучився з міста у відпустку.
За кілька днів під дубом виріс добротний навіс у формі чотирикутної парасольки, з усіх боків підперезаний бляшаними ринвами для стоку дощової води. Нарешті, вже в другій половині червня, майже через місяць після початку робіт, почалася ключова третя фаза проекту, про яку жителі Ведмедева не повинні були дізнатися: копання по горизонталі. Зорієнтувавшись за шпилем церкви, Ичі рушив поволі у потрібному напрямку. Оскільки порода й далі була міцною, а швидкість копання лопатою смішною, довелося провести в яму електричну лінію, до якої гробар підключив відбійний молоток з товстим наконечником. Ичі втискав молоток у землю, той її дробив і обвалював, залишалося тільки накидати її у відро, щоб потім драбиною винести нагору, до вантажівки.
Але носіння драбиною знову сповільнювало роботу. Тунель, попри всі нарікання й обурення Ікара та Генія Карпат, потребував нового механізму: пристрою, яким було б зручно і швидко піднімати на поверхню вириту землю. Пристрій обрали найдешевший: до гілки дуба прикріпили колесо, через яке перекинули канат. Ичі до одного його кінця прив'язував відро, а за другий тягнув, піднімаючи таким чином вантаж нагору. Коли ж той опинявся над поверхнею землі, гробар чіпляв свій кінець каната за спеціально забитий у дно гак, після чого піднімався нагору драбиною і висипав землю у вантажівку. Робота йшла б швидше, якби хтось інший приймав відра і висипав їх, але після короткої наради було вирішено, що залучати ще одного робітника буде небезпечно: може розбовкати — і тоді епохальному проекту кінець.
Незважаючи на всю примітивність праці, тунель усе ж розростався. Тепер вантажівка від'їжджала — для конспірації щоразу на іншу околицю — кожного дня. Здається, це стало можливим ще й тому, що Ичі нарешті пройнявся ідеєю, а робота почала приносити йому задоволення. Ще б пак: уже наприкінці червня тунель просунувся метрів на десять, набуваючи розмаху й вимагаючи подальших новацій. Раз на три дні Ичі прокладав підземну електричну лінію, щоб живити відбійний молоток і підвісний ліхтар. Це було творіння його рук — і після банальних могил від цього перехоплювало подих. Тунель тепер скидався на шахту, почав видовжуватися, а кожен рух гробаря досяг машинальної досконалості й абсолютної ефективності.
З кожним новим ударом молотка, піднятою лопатою й винесеним відром Ичі все більше розпирало від гордості; він собі здавався титаном, який довбає незворушну скелю — і та піддається, слухається його рук, змінює свою форму під його натиском. У голові гробаря зринали все нові й нові порівняння, екзальтованість яких зашкалювала, але які йому було важко висловити, бо не мав — як інший мрійник, Тис — доброї освіти, та ще й був закритим у собі мовчуном. Тільки вперед і вперед заглиблювалася його постать у сирому, прохолодному просторі тунелю; це була територія його самотності й перша справді творча, можливо, найголовніша в житті праця.
Що тунель пройшов уже через усю площу Миру й сягнув її краю, Ичі зрозумів, коли під час роботи наштовхнувся відбійним молотком на щось дуже тверде й монолітне — це був підмурок храму. «Як добре, що ми все врахували, й наш тунель пройде під церквою, а то могли б узяти зависоко і впертися просто в фундамент», — самовдоволено усміхнувся гробар і натиснув на курок молотка. Той почав дробити, заглиблюючись у землю під каменем. Ра-а-а-аз — і перше відро наповнене, два-а-а-а-а-а — друге відро готове, три-и-и-и-и — і в очах Ичі раптово потемніло, ніздрі забило глиною й пилом, а груди придавило пекельно важким тягарем, немов ціла церква впала й покарала гробаря за таке зухвале святотатство.
Розділ восьмий,
в якому горе й нічого, крім горя
Сонце вже добряче перевалило за свій обідній поріг, коли на площі Миру у центрі Ведмедева з'явився Тис із великим термосом, у якому він щодня носив гробареві обід. Учитель мав свій ключ від замка, на який було зачинено огорожу навколо майбутнього фонтана, тож конспіративно оглянувся, швидко відчинив і проник на будівельний майданчик. Поставив на стіл під навісом термос, а сам підійшов до драбини, нахилився й крикнув: «Пора їсти, виходь, пампушки з борщем чекають!». Знизу відповіла тиша. Тис крикнув ще раз, але так само безрезультатно. «Аго-о-о-ов!», — з усіх сил рявкнув Тис, але Ичі знову не озвався. «Хех-хех, мабуть, тунель уже настільки довгий, що нічого й не чутно», — задоволено сплюнув і потер долоні автор ідеї фонтана, після чого неоковирно перекинув ногу через драбину й поліз униз за товаришем.
Тунель і справді вже справляв враження: три метри довелося спускатися довгою драбиною вниз, а потім зяяла чорна пустка українського шляху в Європу. Тис не був усередині проходу вже майже два тижні, оскільки його роль тепер звелася лише до постачання обідів, тож і не здивувався, що в тунелі було темно. Вийняв з кишені свою найдешевшу «Нокію», увімкнув ліхтарик і попрямував уперед. Світло мобільного виривало з мороку всього півметра, тому учитель ішов майже навпомацки, щоразу намацуючи носом свого гострого черевика ґрунт для наступного кроку. Через п'ять метрів Тис знову скрикнув, але його голос розбився об земляні стіни, втонув, навіть не давши відлуння. Учитель обернувся — світла пляма входу в тунель була вже далеченько, натомість попереду панував суцільний морок. «И-и-и-чі! — ще раз, ледь не надриваючи горло, крикнув Тис, але відповіді не було. Тоді він подумав: «Ого, як швидко просувається справа, тунель уже такий довгий, що в ньому і йти втомлюєшся, зовсім скоро ми побачимо світло з угорського боку! Але не бракувало б тут якусь лампочку вкрутити, бо ж і чорт ногу зломить!».
Пройшовши ще кілька метрів, Тис знову безрезультатно крикнув, тоді зробив ще один обережний крок — і відчув ногою щось м'яке. Схилившись, він освітив підніжжя мобілкою, але побачив лише землю, тому знову — вже впевненіше й сильніше — наступив на неї, але тут-таки з жахом відстрибнув: з-під землі долинуло хрипіння! Чорт, нечисть! — промайнуло у нього в голові. Злякано повзучи назад, Тис почав хреститися і промовляти молитву, а коли відліз на безпечну відстань, ще раз спробував освітити дальній кут ліхтариком. Його очі вже трохи звикли до темряви, і він нарешті побачив кінець тунелю, темну стіну землі, купу глини на долівці, з якої стримів відбійний молоток, а за ним... людська рука без тіла! Хапнувши ротом повітря, як спіймана риба, Тис підстрибнув і прожогом кинувся до виходу з тунелю, шпортаючись і падаючи, ноги в нього підкошувалися, серце калатало, а в горлі пересохло так, що кожен звук застрявав там, як тонка риб'яча кістка.