Отямився вчитель лише нагорі, під дубом. Ноги його не тримали, тому він сів, спершись спиною на стовбур дерева, й виряченими очима продовжував зачаровано дивитися в отвір тунелю, немов остерігаючись погоні. Денне світло й свіже повітря дещо заспокоїли Тиса, але далася взнаки інша його проблема, пов'язана зі страхом — травлення. У животі знову нестерпно закрутило, він швиденько навкарачки обліз дерево, тремтячими руками розстебнув пасок, зняв штани — і з учителя вирвався звук такої потужності, що він одразу пригадав, чому учні злісно називали його Карбідом. Зробивши свою справу, Тис видихнув з полегкістю, серце почало сповільнювати шалений адреналіновий ритм. Ще раз із острахом зиркнувши на вхід у тунель, він усівся й почав гарячково обмірковувати своє становище. Побачене було настільки неймовірним, що ніяк не надавалося до пояснення. «Хто ж це міг бути? — Тис намагався розмірковувати якомога раціональніше. — Невже нечиста сила? Але чому в такому разі вона не напала на мене, навіть коли я наступив на неї? Чому вона ховається в землі? І як міг Ичі працювати, проходити повз лежачого дідька? Та й для чого чортяці молоток?». На скронях учителя виступили краплини холодного поту, а в животі знову легенько закрутило: до нього поволі приходило усвідомлення, що це не потойбічна істота, не чорт і не звір, що там, унизу, похована під шаром глини, лежить людина. Лю-ди-на. «Але хто? Ніхто ж, крім нас, про цей тунель не знає, мера взагалі в місті немає, а Ікар із Генієм Карпат навряд чи пішли б униз працювати, у них своїх клопотів чимало. Тоді хто? І чому Ичі впустив цю людину, адже розголос може знищити нашу ідею. Ичі! Це може бути тільки він, він і ніхто інший. Це гробар лежить там, унизу наприкінці тунелю. Може, він сам себе поховав? Але для чого? Ні, там щось сталося, можливо, обвал, Ичі потребує допомоги!».
Ще раз, тепер уже зовсім нажахано, глянувши у віко тунелю, Тис вирішив діяти. Можливо, він був боягузом, але аж ніяк не поганою людиною. Не міг учитель залишити свого товариша помирати в тунелі або й просто лежати мертвим під купою землі. Треба було діяти, не гаючи часу. Тис встав на ноги, перехрестився і знову поліз у тунель. Уже на дні ще раз підвів голову, немов хотів поглянути востаннє на блакитне небо, але побачив над собою лише шифер навісу, збоку від якого виднівся потужний стовбур дуба. Не знайшовши в цій картині нічого прекрасного, щоб попрощатися з білим світом, учитель розвернувся, дістав із кишені телефон і повільно пішов уперед, тепер уже значно обережніше й допитливіше підсвічуючи кожен свій крок. Губи його шепотіли якесь замовляння, але цього для захисту видавалося замало, тож Тис підняв з-під ніг побачений камінь. Озброєний, але не безстрашний, продовжив він свій рух уперед. На тридцять четвертому кроці, тобто десь на вісімнадцятому метрі тунелю, світло ліхтарика знову вперлося в земляну стіну. Знизу так само стриміли ніс відбійного молотка й людська рука. Сумнівів не було: це величезна долоня кремезного Ичі. Вчитель на секунду вкляк, немов відмовляючись вірити в те, що його товариш лежить тут, укритий шаром глини. Він намагався розгледіти, чи глина, бува, не здіймається легенько, повторюючи рух грудної клітки під час дихання, але у слабенькому тьмяному освітленні тіні справляли таке враження, немов рухається все навколо — і стіни, і земля, і молоток. Усе не просто рухалося, а танцювало — і Тис зрозумів, що це наслідок тремтіння його руки, яка тримала телефон з ліхтариком.
Несміливо, наче аж крадучись, учитель підійшов ближче до купи землі, заплющив очі від страху і протягнув свою руку до долоні Ичі. Та була теплою. Це тепло передалося Тису, пронизало його тіло повністю, вкололо у кожен нерв, наповнило силою й впевненістю. Про жоден страх уже й мови не було, адже рука була теплою, а значить — Ичі живий! Тис відставив телефон убік і заходився відгрібати руками землю. За якусь хвилю з-під глини проступили обриси грудної клітки, Тис пришвидшив свої рухи — і вже за мить ніжно зчищав землю з обличчя Ичі. Потім притулився вухом до грудей гробаря — спочатку не почув нічого, тому сам затримав дихання, вслухався, увесь перетворився на слух, і здалеку, з невидимої глибочіні, як із старої закинутої криниці, почув втомлений, зникомий стукіт серця. Тоді притулився щокою до обличчя Ичі — і його залоскотав струмінь повітря, той дихав!
Тис на радощах поцілував товариша в обидві щоки й почав згрібати землю з його ніг. Коли справу було закінчено, вчитель узяв Ичі під руки й спробував потягнути. З першого разу гробар тільки ледь поворухнувся. Тоді Тис став на коліна і потягнув з усіх сил. Тіло Ичі припіднялося, а з його грудей вирвався сухий кашель. Гробар викашлював із себе глину, що забила йому рот, а Тис перевернув його на бік, легенько гамселив товариша долонями в спину, щоб стимулювати відкашлювання, і приговорював: «Вставай, Ичі, все буде добре, ти живий, ти теплий, ти дихаєш, ну давай, дорогенький, все ж добре, ти живий, зараз ми виліземо і тобі стане легше, давай, Ичі, все буде гаразд, дихай, кашляй, так, так, молодець, ось так треба!».
Це тривало кілька хвилин, аж поки Ичі викашляв із себе землю, звісив голову на руку друга й рівномірно засопів. Тис підвівся на рівні ноги, напружився і, покректуючи, потягнув гробаря на себе. Робота була не з легких, адже Ичі важив як мінімум удвічі більше за вчителя, але той не здавався. Тридцять чотири кроки віддаляли їх від виходу з тунелю — і були це найдовші й найважчі кроки в житті обох. Ичі й далі був без свідомості, а Тисові вдавалося протягнути друга заледве на два кроки за раз, після чого він спирався на стіну тунелю, віддихувався і стирав піт із чола. Через десять кроків він зняв піджак, під яким уже вся сорочка була мокрою від напруги. Незвиклий до фізичної роботи, учитель задихався і втрачав силу, а кінець тунелю все ще був безмежно далеко. Довелося робити все довші паузи, відсапуватися й трясти руками, ніби це допомагало наповнювати їх кров'ю і силою. Скільки тривав цей шлях, що здався Тисові вічністю, безкінечним пеклом, на яке він приречений і з якого вже ніколи не вибереться? Насправді не більше двадцяти хвилин, хоча екзальтованому вчителеві й здавалося, що день змінюється ніччю, а їй на зміну приходить день, поки він напружується і з усіх своїх сил, усією своєю масою витягує друга назовні.
Ще раз рвучко сіпнувшись, Тис звалився назад і вже лежачи побачив над собою навіс. Вдалося! Він витягнув Ичі, вони на повітрі! Майже півгодини лежав учитель, розглядаючи прекрасну і бездоганну, як йому в той момент здалося, структуру шиферу, дихаючи і відчуваючи насолоду, з якою його змучене тіло застигло й не рухалося. Тоді важко виборсався з-під нерухомого Ичі й присів. Що ж робити далі? Як витягнути бідолашного гробаря нагору? Жодних сил уже не було. Треба кликати на поміч когось, але кого? Кожна стороння людина, яка зайде за огорожу будівельного майданчика, може зрозуміти, що Фонтан Єдності — зовсім не фонтан. Тим паче, якщо хтось спуститься вниз і побачить тунель, вісімнадцять метрів якого провадять у бік близького й настільки жорстоко зачиненого кордону. То як вчинити у цій ситуації?
Ставши навколішки, Тис узяв у свої долоні обличчя гробаря й спробував його привести до тями: «Вставай, ну, давай, що ж ти так, розплющ очі, подивися, ми вже на повітрі, ти дихаєш, білий день над нами, вставай, підводься, я ж сам тебе не витягну із цієї клятої діри!». Реакції не було. Тоді вчитель витер губи об рукав сорочки й припав ротом до рота Ичі. Якби хтось побачив їх, то неминуче розпізнав би любов. Тис і справді з усіх сил намагався робити товаришеві штучне дихання, пирскав йому повітрям до рота, тер свою щетину об його, надував щоки і тужився. Але нічого не допомагало. Розгнівавшись, він згарячу відважив три ляпаси Ичі, вклав у них усю свою лють, втому і злість на цього дебелого телепня, огрядного йолопа, через якого весь проект і все майбутнє України може закінчитися викриттям, поразкою, провалом! Ичі не реагував узагалі ні на що, просто лежав із заплющеними очима й сопів. Невідомо звідки, можливо зі злості, у Тиса знову з'явилися сили, й він заходився тягнути Ичі на сам центр віка, до драбини. Напружившись, спробував підняти гробаря, зачепити його тілом за драбину, натягнувся, затримав дихання й підтягував, але в останній момент лише тонко — фальцетом — перднув і присів. Ні, витягнути Ичі драбиною було нереально, для цього знадобилося б двадцять міцних чоловіків — таку-то тушу тягнути, та ще й угору!