Залишалося відро, яким сам Ичі піднімав землю. Кран, хоч і був примітивним, але все ж робив процес підйому легшим і швидшим. Але як підняти гробаря у відрі — невже частинами? Тис узяв відро й засунув у нього руку безвольного Ичі — більше нічого не вмістилося. «Еврика!» — вдарив себе по чолу вчитель, відв'язав від ручки відра мотузку, а потім двічі перев'язав нею товариша навколо талії. Таким чином цю тушу можна було підняти. Задоволений собою, Тис встав на ноги, сплюнув на долоні, хвацько потер одну об другу, взявся за інший край мотузки, видихнув і потягнув. Йшло важко, вдалося підняти тіло Ичі всього на двадцять сантиметрів, та й то не все тіло, а лише живіт, тож тепер гробар просто вигнувся дугою. Скільки вчитель не силкувався, не пробував зробити зі свого тіла противагу — нічого не виходило: Ичі лише почав сопіти голосніше. Отже, самому Тису витягнути його не під силу. Нарешті вчитель додумався задзвонити до своїх спільників, щоб розказати їм про трагедію й покликати на поміч. Він аж просяяв від думки про підмогу, почав нервово набирати номер Ікара, у слухавці почувся голос оператора, який повідомляв про абонента поза зоною досяжності. Тоді Тис зателефонував до Генія Карпат, але з того боку йому просто не відповіли. Кільканадцять разів дзвонив він до нього, але вайлуватий румун не піднімав.
Тому вчитель вирішив побігти за ним додому — мабуть, Геній Карпат просто порається десь на подвір'ї, а телефона не чує. Ще раз окинувши поглядом лежачого побратима, Тис поліз драбиною вгору. За огорожею будмайданчика він здивувався, що навколо вирує спокійне й розмірене життя, ніхто з містян ні про що не здогадується, ніхто не думає, що всього у трьох метрах під ними лежить без свідомості гробар Ичі. Нашвидкуруч заправивши сорочку в штани, Тис пригладив слиною свої запорошені вуса й розшарпане волосся і майже побіг одноповерховою, затишно-міщанською вулицею Станційною до подвір'я Генія Карпат.
У грудях його пекла тривога, щось незвідане й незрозуміле гризло вчителя історії, палило зсередини, змушувало поспішати й навертало сльози на очі. Щиро кажучи, він понад усе боявся, що Ичі помре. Ще однієї смерті він би не витримав. Як не зміг би пробачити собі ще раз свою безпорадність перед обличчям цієї потворної баби з косою. Бо ж одного разу вона вже забрала від нього людину, а Тис так нічим і не зміг її відбити, врятувати. Смерть уже була в його житті, тому він так боявся її. Ще однієї не пережив би.
А колись було по-іншому. Та що там по-іншому — усе було прекрасно! Двадцять із гаком років тому, коли він познайомився з Марічкою. Який був день! День днів! Тисові було двадцять, а Марічці — двадцять один, вони обоє вчилися в Ужгородському університеті. Хлопець — на історичному, дівчина — на біологічному. Того прекрасного, незабутнього дня Тис ішов набережною від пішохідного мосту до міської ради, за якою був дешевий генделик, якраз по кишені студентові дев'яностих. Майбутній історик проминув вулицю Корзо й пішов попри першу школу, колишню міську гімназію. Був жовтень, можливо, найпрекрасніша пора в Ужгороді, коли повітря ще ніжне й оксамитне, а кольори навколо гарячі й насичені, коли люди вдягають найкращий свій одяг і цілісінькими вечорами можуть прогулюватися центром, вітаючись між собою й принагідно жартуючи, була осінь, коли ввечері світло вуличних ліхтарів вириває з обіймів ночі пожовклі крони дерев і сріблить темну сутінь річки.
Біля першої школи на лавках повмощувалася молодь, з ресторану неподалік грала музика, Тис йшов натхненний і злегка захмелілий, а трохи на віддалі від усіх стояла самотня й тендітна жіноча постать із книжкою в руках. Як постійно в ті роки, майбутній учитель глибокими й довгими поглядами задивлявся в усі зустрічні дівочі очі, немов спокушаючи їх своєю нахабністю, викличністю; але цього разу погляд дівчини був сильнішим, упертішим, палючішим, він переміг Тиса, той опустив очі й побачив, що в руках незнайомка тримає книжку. Та й не просто книжку — «Кобзар»! Це й стало вирішальним моментом, переважило шальку терезів — і юний студент закохався.
Адже він тому й вступив на історичний, що був патріотом України, змалку мороз йшов йому шкірою, коли він думав про славне козацьке минуле, бороду Грушевського чи вуса Чорновола. Як він тішився, коли Совєтський Союз розвалився, коли ненька-Україна нарешті стала незалежною! Але разом із цим почався економічний крах і розруха, справді важкі часи, коли патріотами залишилися тільки сивочолі діди й баби зі вставними щелепами, а молодь тема патріотизму не цікавила зовсім. Тис був членом усіх патріотичних організацій, що діяли в місті: Всеукраїнського товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка «Просвіта», партії «Народний Рух» (і потайки ще й іншої патріотичної партії — «Української республіканської партії «Собор»), «Пласту», спілки Греко-католицької молоді ім. Ромжі, він навіть записався в Союз українок (але членські внески туди не сплачував). І майже ніде не бачив своїх однолітків. На засідання літні патріоти приводили внуків, дошкільнят і школярів, але студентів майже не було. Не кажучи вже про студенток. А юний історик завжди мріяв про прекрасну, звабливу, хтиву і — головне! — патріотичну дівчинку, з якою вони б могли обговорювати князів Святослава і Володимира, твори Шевченка й Маланюка, чини героїв Карпатської України і Крут. Але такої дівчини не було. Ніде.
Тож коли він побачив «Кобзар» у руках прекрасної незнайомки, серце в нього тьохнуло, з очей скрапнула відома чоловіча сльоза, а штани настовбурчилися від несхитної ерекції справжнього українця. Тільки та перша розмова біля школи не дуже склеїлася, Тис був розхристаним і схвильованим, від нього несло дешевим алкоголем і часником, тож Марія сухо відреагувала на його пропозицію знайомства і сказала про біологічний факультет радше для того, щоб цей нав'язливий і неприємний, худий, як сірник, юнак відчепився. Тис і справді, немов ліана, обплітав незнайомку, вчепився в неї, як реп'ях, не давав навіть слова сказати, тільки увесь час торохтів — про себе, про своє рідне місто Ведмедів, про історичний факультет і генделик за міськрадою, про Україну, її волю, честь, славу і народ. На щастя, підоспіла Маріїна подруга, з якою вони запізнювалися на виставу в облмуздрамтеатр, і дівчата таки змогли відкараскатися від цього бевзя, але за високу ціну — здуру назвали справжній номер своєї кімнати в гуртожитку: 204. Багато років після цього вечора Марічка нарікала на свій дурний язик, який узяв і вибовкнув правду, не вигадавши якоїсь бабці, хворої тітки чи взагалі хатини за містом.
Отримавши необхідну інформацію, щасливий і безмежно закоханий Тис почимчикував у генделик, де запив так, що про нього три дні ні слуху ні духу не було. Марія вже почала сподіватися, що омине її чаша ся, але кавалер таки з'явився — на п'ятий день, із букетом квітів і збіркою Василя Симоненка. Збірка особливо здивувала дівчину, яка зроду-віку не цікавилася літературою, а поезію взагалі терпіти не могла. І лише на якомусь сьомому побаченні, поставивши обов'язкове й сакральне для всіх пар запитання: «Що ж ти в мені знайшов», — почула просту, лаконічну й, на жаль, нищівну відповідь: «Кобзар». Безліч разів тоді й потому Марічка намагалася розтовкмачити горе-ловеласу, що ніколи й не подумала б читати віршів, тим більше — старого й до болю в тілі нудного Шевченка, просто їй була потрібна тверда обкладинка для курсової, яку дівчина не захистила влітку й намагалася здати тепер, у жовтні. Нічого відповідного вдома не знайшлося, тож вона взяла з серванта найбільшу книжку в твердій палітурці, видерла й викинула в кошик для сміття сторінки, а на їхнє місце вклала свою курсову. Виявилося, що книжкою був «Кобзар», але першим і останнім, хто це помітив, був Тис: саму дівчину цей факт абсолютно не обходив.
Ясна річ, Тис уже в ті роки був інтелектуалом, тому в таке банальне та ще й антиукраїнське пояснення не повірив. Він уважав, що Марічка із вродженої скромності не хоче випинати свого патріотизму й щирої любові до солов'їного слова Кобзаря. А пізніше Тис узагалі додумався до того, що ця чудова дівчина прагне, щоб він помітив і її красу, а не лише патріотизм, Шевченка і скромність. Ця версія здалася йому правдоподібною. Так часто трапляється між закоханими: вони відмовляються чути правду і сприймати слова коханої людини, їм легше й комфортніше вигадати свою версію, повірити в брехню, яка ідеалізує об'єкт кохання. І в підсумку виходить, що люблять вони зовсім не реальну людину, а свою вигадку. Тисові вдалося вигадати для себе правдоподібну версію Марійчиної поведінки — і це лише зміцнило його нездоланну любов.