Після цього довгого, але безумовно пізнавального монологу Тис узяв сковорідку й кроком переможця поквапився на кухню, повернувся звідти за сорок хвилин, і всі повмощувалися за стіл. Було безбожно несмачно. Одні шматки були замалими — і пересмажилися, інші завеликими — і залишилися сируватими. Жувати було неможливо, оскільки Тис не відділив пліву. Страва вийшла такою пересоленою, що потребувала карафки води до кожного шматочка. А Тис усе перепитував, чи всім смакує, й задоволено світився. Наостанок, уже прощаючись, він скромно промовив: «Учіться, дівчата, поки я живий». І ледь не схлипнув від жалю, що така людина колись покине цей світ, і вже нікому буде пояснити затурканим дівкам секрети кулінарного мистецтва. Таким він був. Просто неможливо не закохатися.
І Марічка закохалася. Уже з наступного навчального року вони почали жити разом. Тобто вони, звісно, й до цього примудрялися більшість часу проводити поруч, спати разом, їсти, читати і вчитися. Але побралися лише влітку. Марічка все чекала елегантного Тиса в білій сорочці, який вклякає перед нею, простягає їй обручку й клянеться, що не може без неї жити. Уявляла, як вона хвильку вагається, а потім грайливо усміхається і каже своє милостиве «так!». Це мав бути вечір мрії свічки, музика струнного квартету, до якого в кульмінаційні миті приєднувався саксофон, вони багато б танцювали і сміялися, а потім планували б свою весільну подорож. Приблизно так це й виглядало, щоправда, без усіх зайвих деталей. Одного паркого червневого дня у кімнату до Марічки прийшов Тис, в якому вже бовталося грамів двісті горілки. Одягнений він був у шорти, з-під яких виглядали худезні волохаті ноги, брудну футболку й сандалі з шкарпетками. Сів на стілець і, намагаючись говорити повільно, щоб не видати сп'яніння, чим ще більше себе видав, сказав: «Слухай, Марічко, я тут був сьогодні в директора студмістечка, просив, щоб з наступного навчального року нам дали спільну кімнату в гуртожитку, але цей козел відповів, що такі кімнати дають лише сім'ям, так що давай цей-во, виходь за мене, і цей мудак не зможе нам відмовити!».
Аргумент цей був безперечним, тож вони проштампували паспорти, справили скромне весілля і з вересня почали жити разом. Це були два найважчі, але найщасливіші їхні роки. Жили в злагоді. Розруха, нічого немає, грошей катма, а вони — молода студентська сім'я. Після весілля Тис заборонив своїй дружині приймати будь-що від її батьків — мовляв, тепер він сам її всім забезпечуватиме. Вона свою частину угоди виконала, а в нього виходило слабо, але, зрештою, де бідолашному ідеалістові й гуманітарію було брати гроші в голодні дев'яності? Марічка перешивала свої старі сукні, економила на косметиці, шукала продукти за найнижчими цінами, але палко любила свого чоловіка. Він удень ходив на пари, а по обіді вирушав на ринок, де розвантажував щось, ходив з якимись шарлатанами старими совєтськими заводами, де вони визбирували металобрухт, виривали зі стін мідні електрокабелі, зривали умивальники в туалетах — усе це, щоб потім продати за безцінь. Так, він заробляв обмаль, але все найцінніше віддавав Марічці. У часи, коли в їхньому холодильнику залишалася лише квашена капуста, він раптом приносив їй помаранч — нечувану тоді розкіш. Коли вона казала, що йому треба купити штани чи сорочку, він завжди відмовлявся, називаючи свої речі «майже новими». Примудрявся десь без грошей роздобути квиток у кінотеатр, вів туди Марічку, а сам дві години сидів на лавці перед входом, чекаючи на неї. Коли вона вивихнула ногу, на руках поніс її в поліклініку. Тис любив її так, що вона попри всі ці від них не залежні катавасії, які трусили країною, була справді щасливою.
З цього великого щастя на останньому курсі університету в них народилася донечка, Катруся. З нею побільшало клопотів, але й любов їхня зміцніла, переродилася з простого, хоч і глибокого, захоплення одне одним у справжню рідність. Тепер у Тиса з'явилися дві жінки на плечах — і він потроїв свої зусилля. Не все, звичайно, йому вдавалося, переважно взагалі нічого не вдавалося, але він не розгинав спини й працював з ранку до вечора. А був же ще й університет, який обом треба було закінчити. Удень працював, уночі вчився, ще й переписуючи конспекти для Марічки, яка не могла ходити на пари. Вони поставили собі за мету протягнути в Ужгороді ще рік, закінчити університет і поїхати жити у Ведмедів, де у Тиса залишився будинок після батьків. Там він уже — з дипломом — мав улаштуватися на пристойну роботу й краще заробляти, там було де жити, там мало початися їхнє справжнє сімейне життя.
Так і сталося, наступного року, після успішного захисту дипломних, вони з дитиною переїхали жити у Ведмедів, де заходилися облаштовувати своє сімейне гніздечко. Якими щасливими вони були! Тис пішов працювати шкільним учителем, а Марічка давала приватні уроки біології учням, що в майбутньому прагнули вступити на біологічний чи медичний факультет, Катруся росла здоровою й веселою, життя поволі набувало додаткових барв, вони ставали повноцінною сім'єю. Попри скруту, ці кілька років були абсолютно щасливими. Щоправда, Тис ставав усе дивакуватішим, забудькуватішим, а його витівки — все чудернацькішими й карколомнішими. Але Марічка любила його й такого, на десятий рік її навіть почали смішити його жарти. Вона, наприклад, заходила до нього в кабінет і починала вимагати наведення бодай якогось ладу у тому «гадючнику, гнізді бруду, безладу й зарази», як вона висловлювалася, а він на це відповідав гаслом однієї з українських націоналістичних партій: «Бандера прийде — порядок наведе!». І вона сміялася, все йому вибачаючи.
Здається, за ті роки Тис із Марічкою стали одним цілим — і зовсім не метафорично. Розуміли одне одного з півпогляду, з півслова. Їм було цікаво проводити час разом, після роботи учитель історії прожогом мчав додому, адже його там чекали дружина з донькою. Усе в їхній родині вирішувалося жартома, сварки не вибухали, оскільки й приводів не було. Ба більше: їхні тіла, мовби виліплені з пластиліну, за кілька років спільного життя набули взаємовідповідних форм. Коли в ліжку Марічка вигиналася на бочку, Тис лягав позаду й ідеально допасовувався до її вигину, між ними не було жодної шпарки. А коли дружина поверталася на живіт, чоловік обіймав її за плечі, закидав ногу так, щоб прикрити її сідниці, і знову ця форма була бездоганною, їм було так добре й зручно лежати одне на одному у будь-якій позі, наче вони й справді були створені одне для одного — Тис для Марічки і Марічка для Тиса. Але це не зовсім правда, бо вони самі себе створили, самі підігнали кожну деталь, вигин, сантиметр, кісточку і м'якуш.
Катруся, щастя їхнє, підростала й тішила батьків. Хоча змалку була плаксивою, а у дошкільному віці любила напакостити, з кожним класом школи ці її прикрі риси зникали, і з капосного дівчиська вона перетворювалась на дівчинку-янголя. Добре і дедалі краще вчилася, не замурзувалась у перші п'ять хвилин після перевдягання, припинила битися з хлопчиками й лазити по деревах. Уже з десяти років Катруся була такою маминою помічницею, що нею вся вулиця захоплювалася: могла і прибрати, і картоплі начистити, й посуд помити, допомагала мамі ліпити вареники, крутити голубці, мила вікна й чистила старий срібний посуд. Захоплювалася читанням, бувало, що батьки вночі мусили відбирати в неї лампу, щоб нарешті вклалася спати, але дівчинка після того брала ліхтарик і читала під ковдрою. Тож не дивно, що у старших класах вона твердо вирішила стати філологом. Спочатку їй кортіло податися до Львова, але старі називали його Далеким Сходом (що з географічного погляду було святою правдою) і не хотіли відпускати її аж у таку далечінь. Тому намовили доньку вступати в Ужгородський університет. Невдовзі Катруся блискуче склала вступні іспити і стала взірцевою студенткою факультету іноземної філології. Марічка й Тис були щасливими й гордими — доки не трапилося лихо, яке й розбило їхнє життя.