Найсумніша історія трапилася з циганом, який спочатку продав одну нирку, а через кілька років у нього від раку помирала дружина. Щоб дати їй шанс, він вирішив продати й другу свою нирку. Уляна без жодних докорів сумління на таку операцію погодилася, нирку вирізала, принагідно збагатившись і на інші органи, про що дружині покійного не сказала і за які, звичайно, не заплатила. Натомість видала довідку про смерть: «гостра ниркова недостатність». І не збрехала ж.
Поступово будинок на околиці перетворився на справжню фабрику смерті, а колишня скромна лікарка-інтерн Уляна Дмитрівна Крук стала мультимільйонеркою і однією з найважливіших фігур на європейському чорному ринку людських органів. У Ведмедеві про це майже ніхто не здогадувався, і Дохторку це влаштовувало. Як і те, що на ведмедівське око вона була зовсім не успішною, а навпаки — перестарілою лузеркою, яка навіть чоловіком не обзавелася. Вона ж собі своє знала, а чоловіків у собі й навколо мала стільки й одразу, що жодна порядна ведмедівка очам своїм не повірила б, якби їй хтось дозволив хоч раз глипнути на одну з кокаїнових оргій в Уляни вдома.
Так, Дияволиця була, безперечно, найнебезпечнішою людиною Ведмедева, і Геній Карпат досконало це розумів. Але, крім усього іншого, вона ще й уміла тримати язик за зубами, що для їхньої справи було принципово важливим. Тому, перш ніж синя «Тойота» Мірчі в'їхала на подвір'я моргу, чоловік уже подумки сформулював свою спокусливу пропозицію.
Щойно машина зупинилася, Тис одразу кинувся витягати Ичі, але Мірча зупинив його владним жестом без слів. Разом із Тисом вони увійшли в приміщення. За великим столом у білому кабінеті сиділа приголомшливо красива жінка. Коли вона встала привітатися, обоє помітили, що її білий халат накинутий просто на голе тіло, на ногах під ним були лише чорні панчохи. Побачивши Генія Карпат, вона процокала своїми височенними шпильками до них, звабливо похитуючись.
— Ну, привіт, дорогенька, — промовив Геній Карпат, немов навмисно розтягуючи слова.
— Хм, не чекала, не чекала, — підійшла до нього Дияволиця, обійняла, на якусь мить притиснувшись пипками пружних грудей, а тоді легенько дихнула йому під вухо, після чого грайливо вкусила за мочку. — І що ж тебе привело, невже зібрався вмирати?
Тис, який стояв з іншого боку і не міг бачити їхньої гри, у цей момент абсолютно невчасно простягнув руку, роз'єднуючи, як виявилося, близько знайому пару:
— Михайло Олексійович Чвак, учитель історії. Але можете називати мене просто Тисом. Тис, — наполегливо тягнув він свою брудну від землі руку, блискаючи під вусами золотим зубом.
Дияволиця оглянула його без цікавості, руки не подала, натомість розвернулася й пішла погойдуючись до столу, демонструючи проміння струнких ніг і відкриваючи з-під халатика елементи панчішного мережива. Потім рвучко обернулася, від чого її волосся розлетілося навколо шиї й плечей, як міріади чорних павутинок.
— То за чим прийшли, хлопчики? — змінивши тон, сухо запитала вона.
— Не подумай, у нас справді серйозна справа, — почав Геній Карпат, кивнувши на Тиса, мовби виправдовуючись. — У нас тут товариша травмувало. Ми його привезли, от... На розбірку? — зацікавлено вигнула брову Уляна.
— Ні, він нам живий потрібен, щоб ти глянула й допомогла.
— А інших лікарів ви не знайшли?
— Розумієш, справа не цілком законна, тут потрібна тиша.
— А де ж він сам?
— У машині.
— То чого стоїте, заносьте. Ось там, у кутку за дверима, можете ноші взяти, якщо треба, — кивнула вона.
Чоловіки занесли гробаря.
— О, та я його знаю, це ж мій компаньйон, можна сказати, колега, — Дохторка зацікавилася ще більше.
— Чудесна людина, патріот, — підтримав Тис.
— Справа в тім, що він і наш компаньйон, — поспішив перебити його Мірча.
— А що ж із ним трапилося? — запитала Уляна, оглядаючи тіло Ичі.
— Стався обвал. У тунелі.
— Залізничному?
— Ні, в нас є свій тунель, тобто ще нема, але буде. Ось, власне він його й рив, — опустивши додолу очі, сказав Геній Карпат.
— А для чого вам тунель?
— Це буде тунель, що проходитиме під кордоном і виходитиме вже на угорському боці. Все таємно і в тиші. Роботи вже почалися, але цей клятий обвал...
— О, то ви будуєте Європу без кордонів? — захихотіла Уляна.
— Так, Україна має бути частиною Європи — і ми це зробимо! — рішуче заявив Тис.
— Зрозумій правильно, Уляно, — Мірча напружився й знову почав говорити, розтягуючи слова. — Коли цей тунель буде готовий, ти теж зможеш ним користуватися, я знаю, що тобі це знадобилося б. Тому ми й прийшли до тебе. Ти конфіденційно допоможеш нам, а потім тунель — звісно, теж на умовах таємниці — допоможе тобі.
— Так, а це хто? — водночас і по-діловому, і зневажливо запитала Дохторка, вказавши на Тиса.
— Михайло Олексійович Чвак, учитель історії, але Ви, шановна лікарко, можете називати мене просто Тисом. Тис,— на всі свої дев'ятнадцять усміхнувся вчитель.
— Він автор ідеї, усе це вигадав. Наш спільник, йому можна довіряти, — намагався врятувати ситуацію Мірча.
— А що, він теж у бізнесі? Ніколи раніше про нього не чула, — висловила подив Дияволиця.
— Ні, він за Україну. Тунель як засіб євроінтеґрації. Він із цих, патріотів, — лукаво усміхнувся Геній Карпат.
— А-а-а, ну тепер усе зрозуміло. Але пропозиція ваша цікава. Коли плануєте запустити тунель?
— Вже цієї осені, якщо з Ичі все буде гаразд, він прочуняє і встигне докопати!
— Ого, точно цієї? — не повірила Уляна. — Уже ж липень на порозі.
— Так, ми все прорахували. — у голосі Мірчі відчувалася впевненість.
— А де ж ви його копаєте?
— На центральній площі.
— Як це на центральній площі, ти ж сказав, що справа таємна!
— Так, ми закамуфлювали його під міський фонтан, може, ти чула, Фонтан Єдності. Просто з площі найближче до кордону, до того ж там ніхто не здогадається таке шукати.
— Вау, я вражена. Дійсно супер. Тоді я точно з вами, — сказала спокуслива Дияволиця, задоволено облизавши свої червоні губи.
Якісь півгодини вона оглядала Ичі, вслухалася в серцебиття, міряла тиск, прикладала до носа нашатирний спирт і навіть вколола йому дозу адреналіну, але той ніяк не реагував. Тоді жінка підійшла до столу, зібрала речі, закинула їх у свою торбинку, обернулася до чоловіків і командним тоном сказала:
— Справи хрінові, хлопчики. Я ще до пуття не розумію всього, але вже ясно, що він у комі й невідомо коли з неї видряпається. Але спробую зробити все можливе. Як зацікавлена особа. Тільки тут він бути не може, беріть його й поїхали до мене додому.
Розділ десятий,
весь у пошуках рішення
За столом у кабінеті мера зібралися Золтан Барток, Ікар, Геній Карпат, Дохторка і Тис. Відбувалася екстрена нарада.
— То ти кажеш, що він може так і рік пролежати, розбудити це ледащо не вдається ніяк? — недовірливо запитав міський голова Ведмедева в Уляни Крук.
— Ні, не вдається, від нас тепер нічого не залежить. З коми виходять спонтанно, — була її відповідь.
— То я летів сюди з моря, щоб просто почути цю інформацію, по телефону не можна було сказати? — з докором у голосі сказав мер, свердлячи поглядом Ікара.
— Так а що, ми ж не знали нічого, він уже третю добу лежить, я також ось приїхав, був в Угорщині, термальні басейни, всі діла, але як тільки подзвонили — відразу примчав! — виправдовувався Ікар.
Зненацька двері кабінету відчинилися, спочатку в них виник піднос із блюдечками, на яких червоніли квашені помідори, а за ним усередину прослизнула й Зоя Леонідівна.
— Нічого нам не треба, це ділова зустріч, вийдіть негайно, зачиніть двері і нікого сюди не впускайте! — спересердя аж рявкнув мер.