Отож, у день свого вісімнадцятиріччя Ікар затримався в майстерні, сів за кермо «Ауді», закинув п'ять пляшок горілки, два блоки сигарет, заправив машину й поїхав в Угорщину. Там злив соляру, продав удвічі дорожче горілку й сигарети, на зворотню дорогу закупив мандаринів, що тоді в Україні були гострим дефіцитом, шоколадок і жуйок з іноземними етикетками, за які діти могли пиляти своїх батьків цілодобово. Прибутком від соляри Ікар поділився з митниками, а мандарини й солодощі продав одразу після перетину кордону місцевим перекупникам. Відігнав машину назад в автосервіс і о четвертій ранку вже був у своєму ліжку. Всього за ніч він заробив 45 доларів — місячну зарплатню кількох українських учителів.
«Бізнес» йому сподобався, тому Ікар продовжував за копійки працювати в автосервісі, вночі на чужих автівках ганяючи контрабанду. Варто наголосити, що був він людиною дуже цілеспрямованою, тому жодної копійки із зароблених грошей не витрачав, збирав їх, плануючи наступного року купити власний автомобіль, який покладе край його псевдороботі у сервісі. Ця націленість на мету була головною рисою його характеру: якщо Ікар переймався якоюсь ідеєю, то заспокоювався лише тоді, коли доводив справу до кінця. Тож дуже швидко, ще двадцятирічним, заслужив собі ділову репутацію у Ведмедеві й найближчих пунктах перетину кордону. У двадцять п'ять він уже міг похвалитися чималими статками, автопарком із кількох машин (кожна мала бак, як у підводного човна), дружиною й мандатом депутата Ведмедівської міської ради.
За п'ятнадцять років, що спливли відтоді, трюк із перевезенням пального втратив бізнесовий сенс. Угорщина вступила до Євросоюзу, і ціни на бензин та дизельне паливо стали середньозваженими — як у цілій Європі. Якась різниця, правда, все одно зберігалася, але прогодувати вона могла хіба що одну людину, маргінального контрабандиста. Митники тепер записували показник пального, занотовували кілометраж, тож якщо людина поверталася на той же кордон через півгодини з порожнім баком і проїхавши всього три кілометри, то на неї чекав великий штраф. Тому водії завозили бак пального, продавали його за кордоном, а тоді заїздили на якусь парковку й стояли там по п'ять-шість годин. Кілометраж вони намотували спеціальним приладом, схожим на м'ясорубку: під'єднуєш його до спідометра, крутиш ручку — й за кілька хвилин отримуєш потрібний показник. Після всього цього повертаєшся на кордон, митник бачить, що ти був тут сім годин тому, але за цей час устиг проїхати майже 700 кілометрів, тому ясно, що й бак у тебе порожній. Так водії уникали штрафів, але й заробляли мало — якихось двадцять доларів за ходку, яка тривала до десяти годин.
Ясна річ, такий дрібний «бізнес» Ікара, що вже встиг стати магнатом і королем кордону, не цікавив. До того ж він мав хай і середню професійну, але все ж освіту, яка давала йому можливість конструювати транспортні засоби так, щоб це було найбільш ефективно, вигідно й зручно саме для контрабанди.
Його автопарк з року в рік збільшувався і ставав усе химернішим. Після першої придбаної машини — старого «Опеля» — ікар уже не зупинявся, скуповуючи й ремонтуючи автівки, місце яких давно було на шроті, але йому вдавалося переробити їх на драконів контрабанди. Так у нього з'явилася стара «Нива», бак якої містив майже двісті літрів і нагадував велику подушку під кузовом. Ще пізніше Ікар придбав «Ікарус» — й імітував міжнародні пасажирські перевезення, насправді перевозячи під виглядом туристів лише свою родину, зате на споді автобуса ховався бак, рівних якому не було на всьому західному кордоні України — майже на п'ятсот літрів. Та не через «Ікарус» прозвали його у Ведмедеві Ікаром.
Властиво, йому більше би пасувало якесь інше прізвисько: наприклад, Іхтіандр або хоча б Амфібія. Якийсь час містяни називали його Курськом, адже описані нижче події відбувалися саме на початку двотисячних, коли затонув однойменний російський підводний човен. А все через те, що приблизно на зламі тисячоліть пальне і в Україні почало коштувати не набагато дешевше, ніж в Угорщині, Румунії чи Словаччині, тож перевозити його стало вже не аж так вигідно. Бензин і соляра поступилися відтак цигаркам, акциз на які в Євросоюзі був майже вдесятеро вищим за український. Тому й Ікар, зафіксувавши зміну історичного часу, поволі перекваліфікувався в передусім цигаркового контрабандиста. Але на митниці існувало жорстке обмеження: одна людина не мала права провезти більше, ніж блок сигарет, а ще за кілька років дозволену кількість узагалі звели до двох пачок на душу. Період переорієнтації свого бізнесу Ікар пережив так, що далі їздив «Ікарусом» і якусь копійку заробляв на пальному, тільки на борту автобуса тепер перебував повний комплект пасажирів — 65 осіб — і кожен із них провозив дозволений алкогольно-сигаретний набір. У такий спосіб можна було ще якийсь час непогано заробляти, але вже всім ставало втямки, що скоро цю лавочку прикриють.
До честі Ікара, він у нові часи й за нових обставин не розгубився. Навпаки: згадав ази своєї освіти й усівся за всілякі креслення. Його ідея ґрунтувалася на тому, що, по-перше, з кожним роком через митницю на пропускних пунктах вдаватиметься провозити все менше й менше товару, а отже, «бізнесу» невдовзі настане гаплик. По-друге ж, не виглядало й на те, що Україна в озорому майбутньому приєднається до єдиної сім'ї європейських народів, а значить, різниця в цінах — через акцизи й податки — з Євросоюзом зберігатиметься ще купу років, і на цьому він зможе ще довго й непогано заробляти. Тільки як обійти митницю й перевезти товар? Найпростіший шлях пролягав лісом, де кордон був радше уявним: двометровий паркан із дроту, в якому легко наробити дірок і спокійно пролазити. Через таку дірку, як крізь вушко голки, Ікар примудрився б вивезти з України всі Карпати і цілісіньку Закарпатську область, але не він один був такий розумний: в області, в Ужгороді й Мукачеві, промишляли значно важливіші фігури, які першими запустили свої каравани через ліси. Цими новітніми «негоціантами» стали місцеві політики й митники, а з часом, пронюхавши грошовитість і потенціал бізнесу, до них долучилися й київські боси. Для цього вони створювали в парламенті надзвичайний комітет із боротьби з контрабандою, приїздили в Закарпаття, погрожували місцевим політикам і митникам покаранням за всією суворістю закону, після чого ті у рамках протидії контрабанді просто погоджувалися віддавати певний відсоток нагору — і бізнес далі процвітав. Коротше, у закарпатських лісах сновигали такі хижаки, що дорогу їм Ікар переходити не наважувався.
Але й носа не похнюпив. Кмітливий розум підкинув йому ще блискучішу ідею: контрабанду можна перевозити водою! Адже Тиса із Закарпаття тече в Євросоюз, в Угорщину! Тому Цигарки треба просто герметично запаковувати й пускати на воду, а компаньйони мають виловлювати товар уже з іншого боку кордону. Ікар провів кілька експериментів і зрозумів, що відправляти контрабанду блоками в роздріб невигідно: до місця призначення допливали всього відсотків двадцять. Щось чіплялося за гілля й водорості, а добрячу половину течія взагалі виносила на берег у різних місцях. Тому Ікарові був потрібен човен — і то такий, щоб його не помічали прикордонники, натомість сам власник міг би щохвилини вести за ним спостереження.
Інакше кажучи, йому був потрібен радіокерований підводний човен. Але як зробити підводний човен? У Ведмедеві, де немає ніяких технологій, крім кавового автомату в холі податкової? До того ж автомеханіку з дипломом ПТУ? Просто: Ікар узяв пластикову столітрову бочку, в яких селяни квасили капусту на зиму, запхав у неї майже чотириста блоків цигарок і занурив у ставок на околиці Ведмедева. Бочка не стрімко, але все ж досить швидко пішла на дно. Тоді він зробив три кільця з пінопласту й два з дерева, які натягнув на бочку — тепер вона впевнено, як поплавок, трималася на поверхні води. Це його теж не влаштовувало. Тож він зняв по одному пінопластовому й дерев'яному кільцю, після чого його амфібія занурилася приблизно на тридцять сантиметрів під воду — якраз достатньо, щоб її не зауважили прикордонники, і цілком безпечно, щоб не осісти десь на мілководді Тиси, про яку місцеві цигани казали, що це річка для Ісуса: її можна перейти, не замочивши яєць.