Тис і сам, бувало, подумував написати в «Зорю Ведмедева» статтю про Бейлу, закликати назвати вулицю його іменем і поставити погруддя в центрі. Але спочатку не наважувався, щоб зайвий раз не підгодовувати пиху мадярів, які досі по-імперськи вважали Ведмедів своїм містом (хоч ніколи протягом історії й не становили тут більшості). Та й щоб не заробити репутацію зрадника України, який продався за тридцять гривень гонорару. Відтак славив за шинквасом князів Святослава й Ігоря, чиїх ніг тут ніколи й близько не було.
А тепер учитель і поготів би не заступився за композитора. Бо вони стали конкурентами. А Ведмедів — містечко не аж таке велике і може мати лише одну людину, що ввійде в історію. І цією людиною мусив стати сам Тис, і саме з його — Михайла Олексійовича Чвака — іменем та життєписом у майбутньому мали бути пов'язані всі вулиці й публічні установи Ведмедева. Хоча, звичайно, в глибині душі Тис завжди відчував певну спорідненість із композитором Бейлою. Перш за все через те, що будь-яка сильна особистість повинна плисти проти течії, бути не такою, як усі. Поки всі наживалися на контрабанді й думали виключно про гроші, Тис жив бідним учителем, що турбувався не про себе, а про Україну. Своє лузерство він виправдовував непересічністю. І одразу ж пригадував собі на виправдання Бейлу, який замість бізнесу чи державної кар'єри був поглинутий музикою, що зробила його в підсумку безсмертним. Хто сьогодні пам'ятає імена митників, нотаріусів, міських голів, які сто років тому керували життям цієї околиці? Ніхто. Зате в Бостоні... А все тому, що Бейла плив проти течії.
Утім, власне з цією метафорою у житті Тиса були пов'язані не найкращі спогади. Колись давно-давно його батько Олекса, названий так у пам'ять про народного героя й месника Довбуша, наочно продемонстрував синові правила спокійного й щасливого життя. Був кінець травня, час, коли спека ще не така нестерпна, а людина ще не втомилася радіти теплу. Усією родиною вони відпочивали на Тисі, в мальовничому урочищі, яке облюбували ведмедівці. Вода в Тисі, найважливішій кровоносній судині, що сполучає Закарпаття з Балканами, оскільки впадає в Дунай уже на території Сербії, була чистою й літеплою. Батько покликав сина за собою, обіцяючи щось пояснити. «Давай спробуємо позмагатися, хто довше зможе плисти проти течії», — запропонував тоді Олекса Чвак своєму синові.
Чоловік і юнак, що вже були майже одного зросту, зайшли у воду по груди. Повернулися обличчям до течії, а коли батько подав знак, почали плисти. Спочатку Тисові здавалося, що плисти легко, але потім струмінь води почав перемагати, а сили — танути. Як не намагався хлопець, як не тужився, а найбільше, що йому вдалося — це залишатися на одному місці, не спливаючи вниз. Руки стали дерев'яними, а потім і цинковими, не хотіли підніматися, бракло повітря у грудях, а рот і ніс усе частіше хапали воду, що бурунилася навколо хлопця, як навколо скелі. Коли сили вичерпалися, Тис став на ноги і подивився на батька. Той голосно розсміявся і сказав, що він не втомився, бо перехитрив Тиса: насправді весь цей час стояв на ногах, трішки присівши і перекидаючи руками лише для вигляду, нібито пливе. А тим часом задоволено спостерігав за хлопцем, який боровся з течією, але зовсім скоро змучився і здався. «Запам'ятай, синку, — підсумував Олекса. — Ніколи не треба плисти проти течії, ніколи! Навіть якщо хтось запропонує тобі просто позмагатися, рішуче відкидай таку пропозицію, бо хто б не виграв у цьому змаганні, однаково буде дурнем і не здобуде нічого. Це позбавлене сенсу — плисти проти течії. Краще прилаштуватися під потік води й таким чином розігнатися, стати прудкішим і сильнішим. Ось де мудрість життя!».
І Тис запам'ятав це напучування. Щоправда, вважав його міщанським, пристосувальницьким, правилом слабаків і боягузів. Що ж, треба визнати: саме таким і був його батько, який прислужував кожній владі, ніколи не висловлюючи своєї думки. Якої в нього ніколи й не було. Бо пересічні люди не мають думок, вони — лише інструменти в руках пасіонаріїв, які змінюють світ. Таких, як він. Як Тис.
Про це вчитель думав того погожого серпневого ранку, у понеділок 17 серпня, за тиждень до Дня Незалежності України й урочистого відкриття Фонтана Єдності, коли викочував із сараю свій велосипед. Зщіпивши штанини, накинувши піджак і капелюх (ведмедівці навіть у найстрашнішу спеку понад усе цінували елегантність), Тис вирушив у напрямку площі Миру, щоб поцікавитися ходом робіт. Відколи до проекту долучилися брати Ляхи, роль Тиса обмежилася лише авторством ідеї. Тепер від нього ніхто нічого не хотів і не чекав. Навіть Марічкині обіди — що-що, а готувати вона вміла! — не цікавили Ігоря і Йосипа. Тисові не залишалося нічого іншого, як тонути у в'язкому неробстві і присвячувати весь свій час мріянню про майбутню велич і славу.
Зрештою, йому не було навіть з ким як слід поговорити. Усі компаньйони були зайняті власними справами і турботами, зустрічалися рідко, хоча мер з огляду на близькість будівництва заглядав до будки Ляхів щодня. Ця неможливість говорити, хвалитися, ділитися з іншими своїми думками й мріями палила Тиса зсередини. Навіть рідній Марічці наразі він не міг звіритися, бо та була надзвичайно балакучою. Колись її двоюрідна сестра, що працювала у відділі оголошень і реклами обласної газети, пожартувала, що радитиме своїм рекламодавцям послуги сестри. «Подумайте, — реготала вона, — якщо розвісити у місті десять величезних білбордів, то все одно інформація дійде не до всіх. А якщо розказати її Марічці й кілька разів наголосити, що це «по секрету», то таємницю вже за дві години знатимуть усі в місті, навіть щойно народжені діти в пологовому будинку! Тому моя сестра краща й ефективніша за будь-який білборд. Головне — щось сказати їй на вушко й попросити нікому не говорити».
Колись, безумовно, Тис розкаже дружині про грандіозний проект тунелю, але тільки коли настане слушний час. Не тепер. І не зараз. Наразі інформацію треба зберігати в таємниці, хоч язик вже й ой як чешеться! На щастя, Марічка не дуже й цікавилася проектом. Кілька разів, ясна річ, запитала, чому Тис так часто вештається навколо Фонтана, але чоловік лише відмахувався, кажучи, що всіляко підтримує будівництво епохального для міста Фонтана Єдності, що це він його вигадав, а міська влада підтримала. Аж у таку марнославну версію Марічка не вірила, але все одно тішилася, що Тис хоч чимось зайнятий і бодай не щодня п'яний.
Учитель жваво крутив педалі, підтверджуючи стару ведмедівську приповідку, що велосипед — це коли задниця їде, а ноги йдуть пішки. Центральна площа була порожньою, тривала пообідня сієста, і більшість ведмедівців воліла відлежуватися в прохолоді своїх осель. А з-поза будівельного паркана долинало монотонне гудіння установки, що невпинно прокладала тунель завдовжки в Тисову мрію. Озирнувшись і перевіривши, чи жодні сторонні очі не вистежують його, Тис відкрив хвіртку власним ключем, прошмигнув усередину й так само швидко замкнув за собою прохід. Тепер усе виглядало значно охайніше й серйозніше, ніж у часи покійного Ичі. Під дубом стояла будка-кабіна керування тунелепрокладувальною машиною, в якій і працювали на комп'ютері Ігор і Йосип Ляхи. Праворуч від неї у три ряди були складені метрові відрізки труб. Тепер їх уже було значно менше, ніж на початку робіт, адже більша частина тунелю вже була викладена. Ліворуч стояли дві вантажівки й апарат, що вимивав нагору землю. З нього бив вертикальний струмінь води, який наївні ведмедівці й сприймали за майбутній фонтан. Сама чаша Фонтана Єдності — досить, слід визнати, простенька й бідна — також лежала поруч, разом із фігурою красивої жінки, що мала символізувати Європу: з її рота, вух і лона мала витікати вода. У кутку майданчика, у найбільш непримітному місці, стояли два велетенські закриті ящики, в яких від світу Божого переховували вагонетки майбутнього потяга.
У кабіні сидів Йосип. Зауваживши Тиса, він на його появу ніяк не відреагував. Тобто кивками голови вони, звісно, привіталися одне з одним, але було очевидно, що маломовний будівельник не прагне спілкування. Учителеві здавалося, що ці будівельники, як і взагалі вся команда, ставляться до нього зневажливо, не поважають, насміхаються і стороняться. Але він заспокоював себе тим, що все це лише наслідок хвилювання і параної, бо з кожним днем напруга зростала: до відкриття фонтана залишалося кілька днів і ночей, що ставали безсонними. Тис трохи повештався майданчиком, розглядаючись довкола, а потім присів у затінку дуба. Все було чудово й згідно з графіком: тунель мав вилізти на угорській стороні вже до Дня Незалежності, потім під дубом нашвидкуруч мали встановити чашу фонтана й фігуру жінки-Європи, під'єднати це все до міського водогону — й запустити Фонтан Єдності. Уже за тиждень усе мало запрацювати.