Давно між ними не було такої ніжності. Пробираючись ранішніми потемками на центральну площу, Тис із дружиною йшли разом, немов злившись воєдино. Вона міцно тримала його за руку, абсолютно довірившись чоловіку. Вперше за багато років відчувала, що Михайло любить її. Він прийшов за нею, бо не уявляє собі життя без Марічки, а тепер веде вперед, склавши план на їхнє майбутнє. Справжній чоловік. Про це думала жінка, а Тис у цей час злякано озирався навкруги, остерігаючись переслідування. Перебороти хвилювання йому допомагала рука дружини, їхні переплетені пальці. Вони втікали з Ведмедева, але робили це, як закохані.
Оговтавшись, Тис сказав: «Нам пора». Запалив ліхтарик на мобільному телефоні й знайшов на стіні поруч із люком вимикач, клацнув його, але в тунелі не стало світліше — виявилося, що в патрони не вкручені лампочки. Тис сплюнув і взяв рюкзаки. Марічка побачила, що знаходяться вони в бетонній трубі, на дні якої прокладені рейки. Труба була невисокою, тому людина могла нею йти лише зігнутою вдвічі. Найкраще було б пересуватися навкарачки, але заважали вагонетки. Чоловік дав дружині руку й потягнув за собою. Кожну з вагонеток, що нагадували мініатюрні вантажні вагони, було досить важко оминути, бо вширину вони займали собою майже всю трубу. Доводилося протискатися, особливо важко це було опасистій Марічці. Але ця мука тривала недовго, і вже за десять хвилин вони з чоловіком пролізли останню вагонетку, яка, мабуть, і слугувала локомотивом, оскільки в ній не було отвору для вантажів, а спереду вона була оснащена великими круглими фарами. Далі просуватися вперед стало легше: спочатку пара рухалася в зігнутому положенні, але на прямих ногах, однак уже метрів за двадцять така хода стала нестерпною, тому чоловік із дружиною присіли навпочіпки й продовжили рух так. Цей варіант теж був не найзручнішим, буквально за сто метрів занили ноги, тому втікачі зробили собі перерву. Після неї пішли навкарачки, як собаки, а рюкзаки повісили собі на груди вниз. Так нарешті їм вдалося набрати навіть певну швидкість пересування.
Марічка була вражена тунелем. Довга бетонна труба, оснащена рейками для вагонеток, а вгорі через кожні п'ятнадцять метрів — патрони для електролампочок. Шкода, що їх ще не встигли вкрутити, і пара мусила підсвічувати собі лише ліхтариком мобільного телефона. Але й попри це враження було неймовірне: така будова під землею, все настільки якісно зроблено, шви між блоками труби майже непомітні, у тунелі сухо, повітря свіже. І це все вигадав її чоловік! Колосально!
За півгодини вони нарешті пройшли всю довжину тунелю. Але там, у кінці труби, на них чекала прикра несподіванка: вихід був зачиненим. Згори в трубі було зроблено великий отвір, тільки він був закритий прямокутним чавунним люком, що скидався більше на покладені горизонтально двері. Вочевидь, саме через них мало відбуватися розвантаження товару. Але вони були наглухо зачиненими. До того ж і замок, і ручка знаходилися із зовнішнього боку. Марічці стало страшно. Їй здалося, що вони потрапили у чорну підземку пастку.
— Що будемо робити? — тремтячим голом запитала вона в чоловіка.
— Не хвилюйся, Марічко, все буде добре, — намагався той заспокоїти дружину, а сам гарячково вигадував можливість виходу.
— Так, усе буде добре, але я питаю про інше. Що нам зараз, конкретно зараз робити?
— Слухай, тунель закритий, бо він почне працювати лише завтра, на День Незалежності, одночасно з фонтаном. Тому нам, мабуть, доведеться дочекатися цієї миті — тоді й вийдемо. Добре, що ніхто не знає, що ми тут. Тому ми в безпеці. Зараз повернемось до вагонеток. У нас є вода, якась їжа, там перечекаємо, а завтра, коли все запрацює, разом із товаром переїдемо сюди й тихцем прошмигнемо на свободу. Все буде добре!
Марічка замовкла, хоча тривога не покинула її. Вона сподівалася, що вже зараз вони будуть у лісі на угорському боці, дихатимуть свіжим повітрям, будуть вільними, а тунель виявився зачиненим. До того ж — із обох боків. Людині в такій ситуації важко опанувати себе, бо мимоволі почуваєшся трупом чи земляним хробаком. Але нічого не вдієш, треба перечекати ще день, а вже завтра цей кошмар закінчиться. Намагаючись позбутися похмурих думок, жінка почала повзти назад, на український бік тунелю. Та раптом зупинилася:
— Слухай, тут вода, в мене руки й коліна вже мокрі, — розгублено глянула вона на чоловіка.
— Так, я теж відчуваю. Ну нічого, це, мабуть, ґрунтові води просочилися, не звертай уваги, — вдавано спокійно відповів Тис, хоча й сам насторожився: дорогою сюди в тунелі було сухо, як у пустелі, він це точно пам'ятав, бо ще дивувався якості виконаних робіт. Тепер же вся долівка була у воді. Але щоб не лякати дружину, він із байдужим виглядом поліз уперед.
Поки Тис із Марічкою лізли на угорський бік, до підвалу кафе «Дунай» прийшов Міклош Свищо. Сьогодні йому треба було їхати на день народження армійського товариша, який жив у сусідньому районі. Повернутися чоловік планував лише пізно ввечері, тому перевірити установку перед завтрашнім запуском фонтана вирішив саме тепер. Так йому буде спокійніше. Зайшов у підвал, розкрутив великий кран, піднявся в кафе й вийшов на площу. Усе залишалося спокійним і тихим, вода з фонтана ніде не витікала, значить усе підігнано добре. Залишалося завтра зранку натиснути кнопку, яка відкриє клапан й увімкне мотор, що подаватиме воду у фонтан під тиском — і все запрацює. Повернувшись униз, Рибалка прислухався, йому здалося, що він чує шум протічної води. Він ще раз здивовано піднявся на площу й оглянув фонтан, але нічого підозрілого не виявив. «Певно, вода в каналізації шуміла», — подумав наступник Ичі, повернувся, зачинив двері в підвал і вулицею Станційною пошкандибав до вокзалу, щоб устигнути на першу електричку.
Тис повз уперед і розумів, що коїться щось погане. Вода прибувала, це безсумнівно. Тепер вона закривала долоні сантиметрів на п'ять. До того ж відчувалася течія — саме з того боку тунелю, куди вони з дружиною лізли. З українського боку. Щоб не змушувати Марічку, яка повзла позаду, хвилюватися, він вирішив поговорити вголос, відволікти її думки.
— Знаєш, — завів Тис, чалапаючи руками й колінами у прохолодній воді, — мені здається, що існує якийсь вищий задум. Тільки не смійся. Просто я думаю, що все на Землі не просто так. Учора я лежав на березі Тиси, поки чекав смерку, і думав. Звідки в людях стільки жорстокості? Чому вони хочуть убивати, знищувати одне одного? Чому на це наважилися мої знайомі, з якими я поділився своєю найкращою ідеєю, мої компаньйони, які мали би бути вдячними мені? І навіть Ікар, з яким я сидів у школі за однією партою, погодився з тим, що мене краще вбити й продати на органи. Я про це вчора довго думав, а потім пазл у моїй голові раз — і склався. Я ж історик. І знаю, що протягом усієї своєї історії люди переважно займалися війнами і вбивствами. Не могли зупинитися. Немов їх нечистий під'юджував. Весь час, століття за століттям — війни і війни. Після жахів Другої світової всі сподівалися, що людство порозумнішало, принаймні наша його частина, західна цивілізація. Що після газових камер Аушвіца навмисно організована смерть уже ніколи не прийде в Європу. Що тепер ми навчені, освічені, у нас є техніка, інтернет, міжнародні організації, мультикультуралізм і таке інше. Але ні: на початку дев'яностих вибухає війна в Югославії, де люди масово вирізають одне одного, спалюють цілі села, кілька тисяч чоловіків із міста Сребрениця вбивають протягом одного дня! У наш час, у Європі! А тепер ця шизофренічна війна з дурною Росією... От для чого Путін це все почав, чому він захотів убити тисячі людей, а мільйони приректи на нещастя? Що ним рухало? І вчора я це розумів. Ним рухало те саме, що рухає й мером, й Ікаром, і Дохторкою, і Мілошевичем, і рештою вбивць. Ними рухає людська природа. Бо людина — не лише добра, а й лиха. У кожному з нас закладено ген убивства й жорстокості. І він не вимивається культурою й цивілізаційним поступом. У кожному з нас. Порослий шерстю пітекантроп убивав так само, як путінські вояки сьогодні, хоча нині вони мають супутники в Космосі, надточну зброю, мобільний зв'язок... Уяви такого солдата фортуни: він іде територією України, у нього в кишені Інтернет, тобто весь світ, а він убиває всіх на своєму шляху. Тобто по суті нічим не відрізняється від свого мавпоподібного пращура. Та ні, відрізняється. У гірший бік. Бо нищить набагато більше, без жодної потреби і в підсумку собі на шкоду. Так, у кожній людині є прекрасне й потворне. Але чому прекрасне з нас треба витискати силою обставин, а потворне так легко вилазить саме? І я тобі скажу: це все Природа, Земля. Просто нас стало забагато на цій планеті. Сім мільярдів істот, які все жадібно поїдають, залишаючи за собою Джомолунґми сміття. Щоб вижити самій, планета й запускає цей смертельний для нас, але захисний для себе механізм. Це той механізм, який у шумерів чи в Біблії описувався за допомогою метафори потопу. Земля вигадує невиліковні хвороби, рак, СНІД, віруси й епідемії, щоб почистити людські ряди, щоб нас не було аж сім мільярдів. Бо там, де люди, там бруд і горе, жадоба й невдячність. Так, ми невдячні своєму дому, своїй планеті, своєю нерозумною діяльністю ми можемо знищити Землю. Тому вона захищається від нас. Але жодні віруси й хвороби не можуть убити всіх людей. Усе людство може вбити тільки сама людина, для цього вона й винайшла ядерну зброю. Так що всі ці СНІДи разом з війнами — це просто санітарний процес. Самоочищення. Ми не потрібні Землі, ми виявилися поганими дітьми. Паразитами на її тілі. Тому вона надсилає нам імпульс, який активує в кожному з нас погане, вороже, смертельне — і ми вбиваємо один одного. І тому я не тримаю зла на своїх колишніх компаньйонів. Вони — лише інструменти у цій не ними придуманій грі.