Із ліричних спогадів Тиса вирвав дзенькіт чарок, які гробар розкладав на столі. Учитель водномить пожвавішав і почав знову прислухатися до розмови.
— Ну гаразд, ідея справді цікава і, в принципі, реальна, але де саме ви хочете копати? — запитав Ичі, розливаючи смердючий самогон у чарки. Всі переглянулись, і на мить запала тиша.
— Чесно кажучи, місця ще немає, — Ікар першим перехилив у себе чарку, взяв квашений огірок і спочатку голосно його занюхав, а потім так само голосно хрумнув. Тис, який побачив, що хтось уже п'є, хильнув навздогін і аж очі закотив від задоволення. — Про місце мусимо порадитися всі разом. Треба вибрати тихе й зручне. Мені здається, що добре було б копати на цвинтарі, біля Мірчі: ніхто б не дивувався, що ти, Ичі, кожного дня там ходиш і працюєш. Там узагалі мало зайвих очей. Ще й Мірча поруч живе, всі необхідні інструменти й механізми ми б могли зберігати в його сараї.
— Та ну, цвинтар не годиться. Так, це тихе місце, але він занадто далеко від кордону, тоді наша праця розтягнеться на роки, — сказав Мірча й випив.
— Ет, воно насправді добре, та й не дуже, — задумливо протягнув Ичі, знову розливаючи самогон. Тис сприйняв його рух як заклик до дії, тому одразу ж випив. Господар подивився на нього з осудом і ще раз налив у його чарку. — Цвинтар — дійсно місце тихе, але я не впевнений, що нам треба це робити саме в тихому місці. Роботу такого масштабу важко приховати. От куди ми будемо виносити землю? Навпаки: на мою думку, ховатися нам не треба.
— Тобто як це не ховатися? — вперше вступив у розмову Тис.
— Мій досвід показує, що найбільш таємні речі треба робити у всіх на виду. Тоді більше шансів, що ніхто ні про що не здогадається. Наприклад, перед розпадом імперії ведмедів я працював сторожем у нашому міському будинку культури, — сказав гробар і ковтнув порцію. Тис підвів голову, подивився на люстру і згадав, звідки вона йому знайома. Висіла колись у будинку культури, надавала йому урочистого вигляду. Від розгадки таємниці вчителю потепліло на серці, й він випив. Ичі ж продовжував: — Так ось, пам'ятаю, як каґебешники цілим містом сновигали, шукаючи місце, де мали відбутись установчі збори міської організації Народного Руху. Перетрясли квартири всіх антисовєтчиків, облазили клуні й гаражі, перевірили колгоспні приміщення й навіть проінспектували всі спортзали шкіл, але не додумалися, що установчі збори відбудуться у найцентральнішому і найбільшому залі міста — будинку культури.
— Ну так, — погодився Геній Карпат, — таке нахабство мало кому на гадку спаде. І не з пальця ж висмоктана народом бувальщина про контрабандиста, який улітку приїздив велосипедом на кордон у сандалях, шортах і футболці, а на задньому багажнику його ровера металічною пружиною були притиснуті дозволені дві пачки цигарок. Митники не могли зрозуміти, що ж відбувається, адже немає сенсу возити всього дві пачки: заробляєш десяток гривень, а вбиваєш цілий день. Проте й обшукувати його не було сенсу, бо він просто не мав де сховати іншу контрабанду. Після кількох десятків ходок із двома сміховинними пачками до нього підійшов начальник митниці й пообіцяв, що дозволить йому три місяці перевозити все що заманеться, хай лише контрабандист зізнається, в чому полягає його трюк. І тоді той сказав, що возить в Угорщину зовсім не цигарки, а велосипеди, щоразу повертаючись додому пішки. Під носом у всіх робив свою справу, а ці захланні тупаки в мундирах так нічого й не зрозуміли!
— То що ви в такому разі пропонуєте, мушкетери? — спитав Тис, закохано поглядаючи на пляшку.
— Думаю, треба копати на самому кордоні, це максимально близько й зручно, — після хвилі роздумів відповів Ичі.
— Та ні, копати на кордоні — це вже перебір. От рухівці ж не пішли проводити збори в сам будинок КҐБ, правда? — Геній Карпат розтягнув паузу, випив, а потім, кривлячись від огиди, випалив: — Треба копати в центрі. У нас же у Ведмедеві центр — це ніякий насправді не центр, він знаходиться майже на околиці, близько до кордону. Це ідеальне місце. Тільки треба вигадати причину, якісь будівельні роботи чи що, аби ми могли спокійно копати, та що там копати — бурити землю й вивозити її звідти вантажівками у всіх на очах!
— Смілива ідея, але, здається, геніальна! Наливай, Ичі, наливай, справу вирішено!
Господар розлив залишки пляшки по чарках, всі цокнулися й випили, а Ікар продовжив:
— Завтра зранку всі йдемо до мера, він мій друг, ми його легко переконаємо. Геніальна ідея, геніальна! У центрі, у всіх на виду, з дозволу мера! Хо-хо, геніально!
Розділ п'ятий,
в якому мер розливає й розпитує
У приймальні міського голови Ведмедева Золтана Бартока стояв великий акваріум — заповнений, щоправда, зовсім не водою й рибками, а квашеними помідорами. Тис кілька разів обійшов його, очі вчителя світилися від захвату й патріотизму.
— А це, до речі, Золтан Степанович зробив власними руками: сам зібрав помідори, сам заквасив і тепер частує поважних гостей міста. Навіть старий імперський герб — ведмедя — міський голова пропонує замінити на зображення чарки й квашеного помідорчика, так відновиться історична справедливість і підніметься престиж міста, а вкупі з ними й туристична привабливість, — повільно й розважливо прошамкала своїм напівбеззубим ротом секретарка, авторитетна й шанована в місті людина, хоч і виглядала, як стара швабра.
Уся компанія повернулася до акваріума й прискіпливо його оглянула, а Тис навіть потягнув носом приємний пряний запах закуски, яка в майбутньому мала притягувати в їхнє місто туристів. У Золтана Бартока хтось був на прийомі, тож довелося почекати. Ікар і Геній Карпат усілися в зручні крісла біля входу. Виглядали вони якнайсолідніше — вбрані в темні й майже однакові костюми, темні сорочки й чорні туфлі. Акуратно зачесані й мовчазні. Ичі прийшов у брудних засмальцьованих джинсах й старому светрі в смужку, сперся на підвіконня ліворуч від секретарки, втупився поглядом у шафу й так незворушно весь час стояв. Натомість Тис не міг знайти собі місця, крутився, сідав на табурет, закидав ногу на ногу, рвучко підводився, обходив акваріум, виходив з кімнати на кожен звук із коридору, кілька разів намагався почати розмову з секретаркою, питаючи її про ціни на капусту або про те, чи тужить вона за покійним чоловіком, але бесіда не клеїлася, тож учитель знову починав намотувати кола й нервово хрускати суглобами всіх своїх худих пальців. Пильне око у всій цій метушні одразу помітило б сліди похмільного синдрому: учора автор концепції проекту добряче нажлуктився з компаньйонами, а коли Ікар привіз його додому, Тис вирішив ще на кілька хвилин заглянути в пивнячок неподалік власного будинку — розказати новини про князя Святослава. Тож не дивно, що зранку чоловік був схожим на Дрезден після бомбардування. Коли Ікар із Мірчею й Ичі заїхали за ним, Тис усе ще мирно спав, а Марічка ретельно й прискіпливо згадувала на всю вулицю його родовід, концентруючи увагу на генетичних хворобах і слабкостях, віртуозно поєднуючи їх із розташуванням зірок багато років тому, коли вони брали шлюб, та рефреном повторюючи тезу про власну сліпоту й лихого, який її поплутав. Ці хай і повні, але важливі хіба що для майбутніх біографів автора грандіозного проекту подробиці компаньйонів Тиса зовсім не цікавили, тому чоловіки без зайвої ніжності розбудили вчителя, давши йому п'ять хвилин на збори. Але ж інтелігентна людина зі смаком завжди, за будь-яких обставин, навіть з бодуна, такою і залишається, тому вчитель за виділений йому час устиг одягнути білосніжний костюм і чорну сорочку «з іскрою», взув свої гостроносі черевики, надягнув капелюх — і готово! Комусь його образ нагадав би сторожа провінційного цирку, який за сумісництвом ще й перевіряє квитки, але неупереджений глядач мусив би визнати, що цей наряд цілком пасує до густих, хоч і розчухраних, чорно-білих Тисових вусів.
Із приймальні мера доносилися якісь крики, що їх важко було розібрати. Втім, окремі слова — як от «каналізація!», «Таня» і «нахуй!» — все ж наштовхували на думку, що за дверима ведеться копітка й напружена робота із розвитку славного міста над Тисою й під Чорною горою — Ведмедева. Власне кажучи, опасистий Золтан Барток справді був патріотом міста, діяльним і рішучим чоловіком, який усі свої сили (а їх було десь під сто тридцять кілограмів) направляв на розвиток і процвітання довіреного йому виборцями населеного пункту. Йшов уже другий термін міського голови на посаді, що підтверджувало його популярність та ефективність.