Міс Марпл зітхнула, а тоді стала втішати себе словами, які вона не промовляла вголос: «Ну ж бо, Джейн, чого ти там собі навигадувала? Чи маєш ти якусь реальну основу, щоб оперти на неї свої міркування та здогади?»
Вона простежила, крок за кроком, настільки ретельно, наскільки змогла, розмову про вбивство та вбивць, що відбулася між нею та майором.
— О, Господи, — сказала міс Марпл. — Я не бачу найменшої можливості, як за це взятися…
А проте вона знала, що спробує неодмінно.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ПЕРЕДСВІТАНКОВІ ГОДИНИ
Міс Марпл прокинулася дуже рано. Як і багато старих людей, вона спала чутливим сном і мала періоди безсоння, протягом яких міркувала про те, що робитиме впродовж наступного дня або й кількох наступних днів. Зазвичай ішлося про справи приватні або суто домашні, нікому не цікаві, крім неї самої. Але сьогодні міс Марпл думала про ймовірне вбивство й про те, що вона робитиме, якщо її підозри слушні. На жаль, вона мала у своїх руках лише одну зброю — і цією зброєю були балачки.
Старі дами схильні базікати багато й безсистемно. Люди часто нудяться, слухаючи їх, але, безперечно, не підозрюють їх у намаганнях випитати щось важливе. До того ж не йшлося про те, щоб ставити прямі запитання. (Та й не знає вона до пуття, які саме запитання ставитиме!) А про те, щоб довідатися трохи більше про деяких людей. Вона подумки переглянула цих людей.
Можливо, вона могла б здобути деякі додаткові відомості про майора Полґрейва, але чи це їй допомогло б? Навряд. Якщо майора Полґрейва вбили, то не тому, що він мав у своєму житті якусь таємницю, або для того, щоб успадкувати його гроші чи помститися йому. Одне слово, хоч він і жертва, але це один із тих рідкісних випадків, коли більше знань про жертву не допомагають вам викрити вбивцю й не приводять вас до нього, їй здавалося, що причиною смерті майора Полґрейва — і то єдиною причиною — було те, що він забагато базікав!
Про один досить цікавий факт вона вже довідалася від доктора Ґрема. Майор мав у своєму гамані кілька різних фотографій: одну верхи на поні, другу поруч з убитим тигром і ще кілька світлин у тому самому жанрі. Але чому майор Полґрейв носив усі ці знімки із собою? Очевидно, тому, думала міс Марпл, яка мала вже великий досвід спілкування зі старими адміралами, бригадними генералами та простими майорами, що він полюбляв розповідати людям усілякі історії про себе. Наприклад, починав свою розповідь такими словами: «Дивна історія відбулася зі мною одного разу, коли я полював на тигрів в Індії…» Або спогади про те, як він грав у поло, і тут було вельми доречно показати свою фотографію верхи на поні. Тому й історію про підозрюваного вбивцю він ілюстрував у відповідну мить фотографією, яку діставав із гамана.
Він дотримувався цієї схеми й у розмові з нею. Коли вони заговорили на тему вбивства, то, щоб загострити її інтерес до своєї історії, він зробив те, що — безперечно, робив завжди, — дістав своє фото і сказав щось на зразок: «Чи могли б ви подумати, що цей чоловік — убивця?»
Тут головне було в тому, що він мав таку звичку. Історія про вбивцю належала до його постійного репертуару. Коли розмова торкалася вбивства, майор втручався і мчав уперед на всіх парах.
У такому разі, міркувала міс Марпл, він уже, певно, розповідав свою історію комусь іще з тих людей, які жили тут. А може, навіть не одній особі. Якщо так, то вона зможе довідатися від тієї особи ще якісь подробиці з тієї історії, можливо, навіть про те, який вигляд мав чоловік, знятий на фотографії.