— Нічого, крім комашиних укусів, — запевнила її Евелін.
— А бідолашного майора Полґрейва одного разу вкусила змія, — сказала міс Марпл, зробивши твердження, яке було її чистою фантазією.
— Справді?
— А він хіба ніколи вам про це не розповідав?
— Можливо, і розповідав. Не пам'ятаю.
— Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж?
— Майора Полґрейва? Ні, ми майже зовсім його не знали.
— Він розповідав стільки цікавих історій.
— Бридкий, старий зануда, — сказав містер Рейфаєл. — І цілковитий йолоп. Бо він би не помер, якби шанувався.
— Ет, ви знову за своє, містере Рейфаєл, — сказала місіс Волтерс.
— Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаєш своє здоров'я, ти не маєш із ним проблем. Подивіться на мене. Лікарі сказали, що мені капець, багато років тому. Гаразд, сказав я, у мене свої правила догляду за здоров'ям, і я дотримуватимуся їх. І ось я тут.
Він із гордістю подивився навкруг себе.
Те, що він досі тут, на цьому світі, справді здавалося якоюсь помилкою природи.
— Бідолашний майор Полґрейв мав високий кров'яний тиск, — сказала місіс Волтерс.
— Нісенітниця, — заперечив містер Рейфаєл.
— Але ж він справді його мав, — сказала Евелін Гілінґдон.
Якась несподівана авторитетність пролунала в тоні її голосу.
— Хто вам про це сказав? — запитав містер Рейфаєл. — Він сам?
— Хтось сказав.
— Він мав дуже червоне обличчя, — втрутилася до розмови міс Марпл.
— Ну то й що? — запитав містер Рейфаєл. — У нього не було високого кров'яного тиску, він сам мені сказав.
— Невже справді? — здивувалася місіс Волтерс. — Ніхто не може з певністю стверджувати, що в нього нема тієї або тієї хвороби.
— А чом би й ні? Одного разу, коли він поглинув неймовірну кількість пуншів і дуже багато з'їв, я йому сказав: «Ви повинні стежити за своєю дієтою і менше пити. У вашому віці людина має стежити за своїм кров'яним тиском». А він мені відповів, що з цього боку йому нема чого остерігатися, бо кров'яний тиск у нього цілком нормальний для його віку.
— Але він приймав якісь ліки, щоб понизити тиск, — знову втрутилася до розмови міс Марпл. — Ліки, що називалися сереніт або якось так.
— Якби ви запитали мене, — озвалася Евелін Гілінґдон, — то я сказала б вам, що, на мою думку, він ніколи не визнавав, що він хворий або має якісь проблеми зі здоров'ям. Як на мене, то він належав до людей, які бояться хвороб, а тому завжди заперечують, що з ними щось не так.
Для Евелін то була задовга промова. Міс Марпл замислено подивилася на верхівку її темної голови.
— Проблема в тому, — сказав містер Рейфаєл диктаторським тоном, — що люди надто цікавляться хворобами своїх ближніх. Вони думають, що кожен, кому більш як п'ятдесят років, має скоро померти від високого кров'яного тиску, або закупорювання коронарних судин, або чогось подібного — нісенітниця! Якщо людина каже, що зі здоров'ям у неї все гаразд, то, думаю, так воно і є. Людина повинна знати про своє власне здоров'я. Котра година? За чверть дванадцята? Я мусив би вже давно зануритися у воду. Чому ти не нагадуєш мені про такі речі, Естер?
Місіс Волтерс не стала сперечатися. Вона підвелася на ноги й досить спритно допомогла містерові Рейфаєлу зіп'ястися на свої. Удвох вони пішли до води, вона вправно підтримувала його. Удвох увійшли в море.
Сеньйора де Каспеаро розплющила очі й промурмотіла:
— Які вони бридкі, старі чоловіки! Їх усіх треба вбивати у сорок або навіть тридцять п'ять років. Ви зі мною згодні?
Едвард Гілінґдон і Ґреґорі Дайсон, грузнучи ногами в піску, вийшли на пляж.
— Яка там вода, Евелін?
— Така, як і завжди.
— Жодних змін? А де Лакі?
— Не знаю, — відповіла Евелін.
Міс Марпл знову замислено подивилася на верхівку темної голови.
— Зараз я вам покажу, як плаває кит, — сказав Ґреґорі.
Він скинув свою строкату бермудську сорочку й побіг до моря, плюхнувшись у воду й попливши швидким кролем, пирскаючи та відсапуючись. Едвард Гілінґдон сів на пляжі біля своєї дружини й запропонував:
— Скупаймося знову?
Вона посміхнулася, наділа купальну шапочку, і вони пішли до моря набагато менш ефектно, аніж Ґреґ. Сеньйора де Каспеаро знову розплющила очі.
— Я спершу думала, ці двоє відбувають подорож медового місяця — так він ніжно ставиться до неї, але мені сказали, вони одружені вже вісім або дев'ять років. Неймовірно, правда?
— Цікаво, де пропадає місіс Дайсон? — промовила міс Марпл.
— Ота Лакі? Вона з якимсь чоловіком.
— Ви так думаєте?
— Я в цьому переконана, — сказала сеньйора де Каспеаро. — Вона належить до такого типу. Але вона вже не молода, і в її чоловіка очі теж розбігаються. Хто, хто, а я знаю.
— Не сумніваюся, — сказала міс Марпл. — Хто, хто, а ви знаєте.
Сеньйора де Каспеаро скинула на неї здивованим поглядом. Вона вочевидь чекала від старої леді зовсім іншої репліки.
Але міс Марпл дивилася на хвилі з виразом лагідної наївності.