— Гаразд, гаразд. Ось що я тобі скажу: ми підемо й порадимося з доктором Ґремом, він усе мусить знати.
Доктор Ґрем сидів у своїй лоджії й читав книжку. Молоде подружжя увійшло, і Молі стала розповідати йому їхню історію. Її розповідь була дещо плутаною, і Тім узяв ініціативу на себе.
— Це звучить досить по-дурному, — сказав він тоном вибачення, — та якщо я правильно все розумію, дівчина вбила собі в голову, що хтось поклав отруйні пігулки в пляшечку з — як же називаються ці ліки? — сера-чимось.
— Але чому вона вбила це собі в голову? — запитав доктор Ґрем. — Вона щось бачила чи щось чула — одне слово, чому вона зробила такий висновок?
— Я не знаю, — сказав Тім безпорадним голосом. — То була інша пляшечка? Що там було, Молі?
— Ні, — сказала Молі. — Якщо я правильно пам'ятаю, вона сказала, що там була пляшечка з написом на ній… семен… серен…
— Сереніт, — сказав лікар. — Так воно й мало бути. Це відомі ліки. Він мав приймати їх регулярно.
— Вікторія сказала, що вона ніколи не бачила їх у його кімнаті раніше.
— Ніколи не бачила їх у його кімнаті раніше? — гостро запитав доктор Ґрем. — Вона певна?
Незвична гострота його тону примусила обох Кенделів подивитися на нього. Вони не сподівалися від доктора Ґрема такої реакції.
— Схоже, вона в цьому не сумнівається.
— Можливо, їй захотілося стати автором сенсації? — припустив Тім.
— Не виключено, — сказав доктор Ґрем. — Я хочу сам перекинутися кількома словами з дівчиною.
Вікторія була дуже задоволена, що їй дозволили розповісти її історію вдруге.
— Я не хочу неприємностей, — сказала вона. — Я не ставила там ту пляшечку й не знаю, хто її там поставив.
— Але ти думаєш, її там хтось поставив? — запитав Ґрем.
— Ви самі розумієте, докторе, її мусив там хтось поставити, якщо раніше там її не було.
— Майор Полґрейв міг тримати її в шухляді, або в портфелі, або десь у такому місці.
Вікторія рішуче похитала головою.
— Хіба йому було б зручно тримати там пігулки, якщо він мусив приймати їх щодня по кілька разів?
— Ні, — неохоче погодився доктор Ґрем. — Він справді мусив приймати ті ліки по кілька разів на день. Ти ніколи не бачила, щоб він їх приймав або щось таке?
— Їх раніше в нього не було. Я лиш подумала — адже хтось казав, ніби ті пігулки могли мати якийсь стосунок до його смерті, отруїли його кров або щось таке, тож я подумала, може, він мав ворога, який поставив там ту пляшечку, щоб убити його.
— Нісенітниця, дівчино, — сказав лікар бадьорим голосом. — Чиста нісенітниця.
Вікторія здавалася приголомшеною.
— То ви кажете, ті пігулки були ліками й добрими ліками? — із сумнівом у голосі запитала вона.
— Вони були добрими ліками, а головне, необхідними ліками, — сказав доктор Ґрем. — Тому не турбуйся, Вікторіє. Я можу тебе запевнити, що нічого поганого в тих ліках не було. Вони були корисними для чоловіка, який мав такі проблеми зі здоров'ям.
— Ви зняли великий тягар із моєї душі, — сказала Вікторія й радісно блиснула своїми білими зубами у веселій усмішці.
Але тягар не звалився з душі доктора Ґрема. Його тривога, що раніше була такою туманною, тепер стала геть відчутною.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
РОЗМОВА З ЕСТЕР ВОЛТЕРС
— Це місце вже не таке, яким воно було раніше, — роздратовано пробурчав містер Рейфаєл, коли побачив, як міс Марпл наближається туди, де він сидів зі своєю секретаркою. — Не можна ступити й кроку, щоб не спіткнутися об якусь стару курку. Якого дідька старі дами пхаються до Вест-Індії?
— А куди їм пхатися? — запитала Естер Волтерс.
— До Челтенгема, — швидко відказав містер Рейфаєл. — Або Бурнемаута, Торкі чи Ландріндод Велс їм там подобається — вони там щасливі.
— Вони не можуть дозволити собі часто відпочивати у Вест-Індії, — сказала Естер. — Не кожному так щастить, як вам.
— Авжеж, дуже мені щастить, — сказав містер Рейфаєл. — Ви могли б і не казати мені цього. Я сиджу тут з усіма своїми болями, хворобами та каліцтвами, а ви ще й заздрите мені замість допомагати. І нічого не робите — чому ви досі не надрукували листи?
— Я не мала часу.
— То знайдіть його. Я беру вас сюди для того, щоб ви тут трохи працювали, а не засмагали та всім показували, яка у вас гарна фігура.
Деяким людям прискіпування містера Рейфаєла видалися б нестерпними, але Естер Волтерс працювала на нього вже кілька років і добре знала, що містер Рейфаєл більше гавкає, ніж кусається. Він страждав від майже безперервного болю, і його брутальні випади були для нього одним із методів випускати пару. Хоч би що він їй казав, Естер залишалася незворушною.