— Он як, — проказала міс Марпл.
Вона сиділа там, трохи розгублена. Певно, майор Полгрейв протягом свого життя розповідав людям не лише про тигрів, яких він застрелив, та слонів, на яких полював, а й також про вбивць, з якими йому доводилося стрічатися. Можливо, у нього був цілий репертуар історій про вбивства. Доведеться з цим рахуватися.
Несподівано Рейфаєл загорлав:
— Джексоне!
Відповіді не було.
— Хочете, я вам його знайду? — запропонувала міс Марпл, підводячись.
— Ви його не знайдете. Десь бігає за дівками, ось він де пропадає. З цього хлопця добра не буде. Погана в нього вдача. Але мене він влаштовує.
— Піду його пошукаю, — сказала міс Марпл.
Вона знайшла Джексона в далекому закутні тераси, де він сидів і випивав із Тімом Кенделом.
— Містер Рейфаєл кличе вас, — сказала вона.
Джексон скорчив виразну гримасу, осушив свою склянку й підвівся на ноги.
— Знову починається, — сказав він. — Немає спокою грішникам. Я думав, дві телефонні розмови та складання спеціального дієтичного замовлення дадуть мені алібі бодай на чверть години. Але ж ні! Дякую вам, міс Марпл. Дякую за випивку, містере Кендел.
І він подався геть.
— Мені шкода цього хлопця, — сказав Тім Кендел. — Я даю йому іноді випити, аби бодай трохи розвеселити його. Ви дозволите мені щось запропонувати вам, міс Марпл? Як щодо холодного лимонаду? Я знаю, ви його любите.
— Дякую, зараз не хочу. Я думаю, доглядати такого чоловіка, як містер Рейфаєл, нелегко. Інваліди часто бувають дуже примхливими…
— Я мав на увазі не тільки це. Джексон одержує добру платню, і дивацькі витівки старого можна було б терпіти — містер Рейфаєл чоловік не такий уже й поганий. Я кажу про інше… — він не докінчив фрази.
Міс Марпл подивилася на нього запитливим поглядом.
— Не знаю, як мені пояснити, — ця служба важка для нього в соціальному плані. Люди тепер стали такими снобами — а з його класу тут нікого нема. Він стоїть вище, аніж простий слуга, і нижче, аніж пересічний постоялець — чи, принаймні, вони так вважають. Він перебуває десь на рівні вікторіанської гувернантки. Навіть секретарка містера Рейфаєла вважає себе вищою за нього. Через те йому доводиться важко. — Тім помовчав, а тоді сказав із почуттям: — Це просто жах, що навіть у такому місці ми маємо стільки соціальних проблем.
Доктор Ґрем пройшов повз них — у руках у нього була книжка. Він відійшов трохи далі й сів за стіл, обличчям до моря.
— Доктор Ґрем здається чимось стурбованим, — сказала міс Марпл.
— Справді? Усі ми стурбовані.
— Ви теж? Через смерть майора Полґрейва?
— Я перестав турбуватися через це. Люди, схоже, про все забули. Вони просто обминули цю смерть і пішли собі далі. Ні, мене турбує моя дружина, Молі. Ви щось знаєте про сновидіння?
— Сновидіння? — Міс Марпл була здивована.
— Атож, про погані сновидіння, про ті, які ми називаємо кошмарами. Зрештою, вони нікого з нас не оминають. Але Молі бачить їх майже щоночі. Вони лякають її. Чи можна проти цього щось удіяти? Чи можна звикнути до них? Вона іноді ковтає снодійні пігулки, але каже, що від них погані сни стають ще гіршими — вона намагається скинути їх із себе й не може.
— І що ж їй сниться?
— Щось чи хтось женеться за нею. Або пильно стежить — вона не може позбутися цього відчуття навіть тоді, коли прокидається.
— Безперечно, лікар…
— Вона не терпить лікарів. Не хоче навіть чути про них. Я їй кажу — це минеться. Але ми були такі щасливі.
Нам було тут так цікаво. А тепер… Можливо, на неї дуже погано вплинула смерть старого Полґрейва. Вона стала мовби іншою людиною, після того як він помер… Він підвівся.
— Мені треба зайнятися своїми повсякденними справами. Ви певні, що не хочете свіжого лимонаду?
Міс Марпл похитала головою.
Вона сиділа там і міркувала. Вираз її обличчя був серйозним і стривоженим.
Подивилася на доктора Ґрема. Нараз прийняла рішення. Підвелася й підійшла до його столу.
— Я повинна попросити у вас пробачення, докторе Ґрем, — сказала вона.
— Справді? — доктор подивився на неї зі щирим подивом.
Міс Марпл підтягла стілець і сіла біля нього.
— Боюся, я припустилася дуже поганого вчинку, — сказала вона. — Я збрехала вам, докторе Ґрем, і збрехала навмисно.
Вона подивилася на нього з острахом. Доктор Ґрем не здавався приголомшеним, але явно був трохи здивований.
— Ви не жартуєте? — запитав він. — Але даремно ви хвилюєтеся через таку дрібничку.
Що могла набрехати йому ця мила старушенція, подумав він. Про свій вік? Проте він не пригадував, щоб вона називала йому свій вік.