— Ну що ж, розповідайте, — сказав він, бачачи, що вона сповнена бажання висповідатися.
— Ви пам'ятаєте, як я розповіла вам про фотографію свого небожа, яку я нібито показала майорові Полґрейву, а він мені нібито не повернув?
— Так, так, звичайно, пам'ятаю. Мені дуже шкода, що ми не знайшли її для вас.
— Фотографії мого небожа не існувало, — сказала міс Марпл, і в тоні її голосу пролунали боязкі вибачливі нотки.
— Пробачте, що ви сказали?
— Фотографії мого небожа не існувало, — повторила міс Марпл. — Боюся, я вигадала всю цю історію.
— Ви її вигадали? — Доктор Ґрем здавався трохи роздратованим. — Навіщо?
Міс Марпл розповіла йому про все. Вона розповіла йому про все чітко і ясно, не вдаючись до старечого базікання. Розповіла, як майор Полґрейв розказав їй свою історію про вбивство і як уже хотів показати їй фотографію, що мала б проілюструвати розповідь, розповіла про його раптову розгубленість, а тоді перейшла до власної тривоги й до свого рішення спробувати якось з'ясувати цю справу.
— І я не знайшла іншого способу це зробити, як розповісти вам ту неправду, — сказала вона. — Сподіваюся на ваше прощення.
— Ви думаєте, фотографія, яку він вам хотів показати, була фотографією вбивці?
— Так він мені сказав. Принаймні сказав, що ту фотографію дав йому знайомий, який розповів йому історію про чоловіка, що був убивцею.
— Так, так. І — пробачте мені — ви йому повірили?
— Я не знаю, повірила я йому чи не повірила в ту хвилину, — сказала міс Марпл. — Але ж ви знаєте, наступного дня він помер.
— Так, — сказав доктор Ґрем, несподівано приголомшений очевидністю цього одного речення. — Наступного дня він помер…
— А фотографія зникла.
Доктор Ґрем дивився на неї. Він не знав, що сказати.
— Пробачте мені, міс Марпл, — промовив він нарешті, — але те, що ви мені щойно розповіли, це правда?
— Мене не дивує, що ви берете мої слова під сумнів, — сказала міс Марпл. — Я зробила б те саме на вашому місці. Але те, що я вам кажу тепер, правда, хоч я розумію, що лише моє слово може послужити її підтвердженням. Але навіть якщо ви мені не повірите, я подумала, що повинна вам усе розповісти.
— Навіщо?
— Я зрозуміла, що ви повинні мати повну можливу інформацію — на той випадок…
— На який?
— На той випадок, якщо ви захочете вдатися до якихось заходів.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
РІШЕННЯ В ДЖЕЙМСТАУНІ
Доктор Ґрем сидів в офісі джеймстаунської адміністрації за столом навпроти свого друга Дейвентрі — серйозного молодика віком тридцяти п'яти років.
— Ваш дзвінок видався мені вельми загадковим, Ґреме, — сказав Дейвентрі. — У вас щось сталося?
— Я не знаю, — сказав доктор Ґрем. — Але я стурбований.
Дейвентрі подивився на обличчя співрозмовника, а коли внесли трунки, то став весело розповідати, як він нещодавно їздив рибалити. Та коли служник вийшов, він відкинувся назад на стільці й подивився на Ґрема.
— Розповідайте, — сказав він йому.
Доктор Ґрем розповів про ті факти, які його турбували. Дейвентрі протяжно присвиснув.
— Он воно що. То вам здається, що смерть старого Полґрейва сталася не випадково? Ви вже не переконані в тому, що майор помер унаслідок цілком природних причин? Хто засвідчив смерть? Робертсон, я думаю. У нього були якісь сумніви чи не було?
— Ні, та думаю, що коли він видавав посвідчення, то на нього вплинув той факт, що у ванній кімнаті знайшли пігулки сереніту. Він запитав мене, чи Полґрейв коли-небудь згадував про те, що страждає від високого тиску, і я йому сказав, що між нами ніколи не було розмов на медичні теми, але навряд чи випадає сумніватися, що він розмовляв про це з іншими постояльцями готелю. Пляшечка з пігулками сереніту й те, що Полґрейв розповідав людям, приводили до одного висновку, і не було жодної вагомої причини підозрювати щось інше. Тож зроблений тоді висновок був цілком природним — але тепер я думаю, він міг бути хибним. Хоч якби засвідчувати ту смерть довелося мені, я її засвідчив би без жодної задньої думки. Обставини його смерті цілком узгоджувалися з припущенням, що він помер саме з цієї причини. Я ніколи не став би сумніватися в правильності того висновку, якби не дивне зникнення фотографії…
— Але послухайте-но мене, Ґреме, — сказав Дейвентрі, — якщо ви мені дозволите так сказати, чи не надто ви покладаєтеся на досить фантастичну історію, яку розповіла вам одна стара леді? Ви ж бо знаєте, якими вони бувають, оті старі леді. Вони надають надмірно великої ваги якійсь дрібній подробиці й роздувають значення всієї події.