З такими думками Артур дійшов того місця, де мав знайти Тіба. Той стояв біля водограю. Сказав, що всіх розташував і що Артура можна провести до палацу.
Палац вражав своєю красою. Передня частина складалася з трьох веж римської архітектури — дві на кожному розі, а третя, мавзолей, належала до цілої будівлі. Ця була особливо гарна. Долішня частина квадратова, немов правила за підставу горішній, круглій, з гранітних колон. Навпроти цих решток римської побудови — сторіччя V чи VI-го, височів двома сторіччями пізніше збудований палац давніх прованських графів.
Артур здивовано спинився навпроти дверей, завжди відчинених, де міг кожен зайти. Хвилину подивившись навколо, юнак підійшов до старого, який стояв біля дверей, і запитав де можна знайти гофмаршала. Той увічливо дав йому пажа, і за дві хвилині Артур опинився в кімнаті перед старим приємним гофмаршалом. Ніколи не бачивши Артура, він проте одразу його пізнав.
— Ви розмовляєте північно-французьким говором, маєте біляве волосся, та й шкіра вам біліша проти тутешніх краян, і ви питаєте королеву Маргарету. Очевидячки, ви англієць, її величність тепер у манастирі, і коли вас звуть Артур Філіпсон, я маю наказ вас одразу до неї привести, тобто раніше почастувавши від імени мойого державця.
Артур хотів заперечувати, але той не дав змоги:
— їжа ніколи не вадить справам. Я сам попоїм із гостем королеви та вип'ю пляшку старого вина.
Частування наготували так швидко, що Артур побачив, гостинність в палаці Рене є на першому місці. Пироги, дичина, смачна кабаняча голова та інші ласі страви з'явились на стіл і гофмаршал гостинно Артура частував.
— Їжте добре, юначе, бо навряд чи пообідаєте, поки зайде сонце; добра королева так сумує, що живиться самими зітханнями, а задовольняє спрагу слізьми. Але я гадаю вам потрібні коні, до неї сім миль.
Артур відповів, що провідника та коні він має, та попросив дозволу рушати. Гофмаршал провів його до дверей. Внизу стояв Тібо з новими кіньми з королівської стайні.
— Вони наші, бо ті стомилися. Добрий король Рене ніколи не бере назад коня, даного гостеві; може бути саме тому його величність та ми дуже часто мусимо ходити пішки.
Гофмаршал попрощався з Артуром і мандрівники рушили в путь.
На Артурове запитання, де саме є королева, Тібо пишаючись показав йому на гору, заввишки три тисячі футів.
Тоді Тібо запитав, чи знає Артур. чого королева переїхала до манастиря.
— Обіцянку дала, — відповів Артур, — це знає цілий світ!
— А вся столиця гомонить про інше! Я б сказав вам справді істину, коли б ви не образились.
— Кажи, тільки стримуй свої вислови!
— Добрий король Рене, сумуючи, що дочка так побивається, ужив усіх зусиль, щоб її розвеселити. Влаштовував свята, збирав співців та трубадурів, по цілій країні лунали веселощі. Але королева замкнулась у себе й рішуче відмовилась приймати навіть свойого батька.
— Не дивно, — зауважив Артур: — як вона з ним не збожеволіла!
— І королева так розсердилась, коли сам король, бажаючи розважити її, виконував головну ролю якогось видовиська, вдаючи царя Соломона з кумедними придуркуватими рухами, що силоміць продерлась скрізь юрбу, вихорем промчала вулицями, та скакала чимдуж до гори, де стоїть манастир. Там і залишилась.
— Це сталось давно?
— Минуло три дні. Ну далі нам їхати верхи неможливо! Он бачите, манастир між двома високими кручами, до нього є тільки одна дорога.
— А ти що робитимеш з кіньми?
— Ми відпочинем у заїзді, тут неподалік. А ви поспішайте! На заході збираються хмари, може нахопитися буря, коли ви не сховаєтесь вчасно.
Артур стрімкою кам'янистою тропою поліз на гору. За годину він був на вершині. Біля манастирської брами стояв чоловік. Артур сказав, що він є англійський купец Філіпсон і хоче засвідчити пошану королеві Маргареті. Його провели до вітальні. Артур вийшов на балкон і побачив під ногами безодню, принаймні, на п'ятсот футів завглибшки. Вражений, здригнувся й перевів очі в далечінь, де погасала вечірня заграва. Червоне проміння освітлювало горби та долини, луки, ниви, міста та замки між деревами, високі кручі та струмки.
А з другої сторони краєвид немов Артурові загрожував. Чорні хмари насувалися небом, розлягалися дикі звуки, мов стогін чи рев у печерах гори, насувався гнів далекої бурі. Артур дивився і розумів, чому ченці вибрали це місце — напрочуд дика краса!