— Ні, це правда. Чотири дні тому я залишив ґрансонське бойовище, закидане трупами Карлових вояків. Ви це пізнаєте? — він протягнув їй каменя, що прикрашав герцогський орден Золотого Руна: — Невже Карло покинув би сам таку дорогоцінність?
Маргарета розпачливо дивилась на цю річ. Руйнуються її наміри.
Артур, що стояв із секретарем Маргарети, був страшенно здивований, побачивши графа де-Водемона в супроводі другого швайцарця з величезним келепом на плечі. Коли принц себе назвав, Артур не вважав за можливе його спинити. Але він страшенно здивувався — другий юнак швайцарець був Зіґізмунд Бідерман. Той глянув на Філіпсона, радісно скрикнув і кинувся його обіймати. Артур не міг прийти до тями, слухаючи Зіґізмундове оповідання.
— Бачиш, Артуре, герцог дійшов із своєю величезною армією до Ґрансона. Там було шістсот союзників, вони мусіли здатися. Тимчасом у наших горах усі збиралися на війну. В Невшателі до нас приєдналося трохи німців з льотарінзьким герцогом. Ах, Артуре, ось начальник, ми маємо його за другого після Рудольфа Донергуґеля! Ти його бачив, це він пішов до короля Рене, але він траплявся тобі й раніше; синій базельський лицар був він, ми називали його Лавренцем. Отож коли ми увійшли до Невшателя, нас було щось із п'ятнадцять тисяч та не менше, як п'ятнадцять тисяч німців та льотарінґців. Ми довідались, герцогмає шістдесят тисяч на бойовищі, але одночасово прийшла звістка, що Карло повісив наших шістсот союзників, мов собак. Я б хотів, щоб ти чув крик п'ятнадцятьох тисяч швайцарців. Навіть мій батько перший подав голос за битву. На світанкові ми підійшли до Ґрансона. Герцог льотарінзький напав на кінноту. А ми пішли на гору виганяти піхоту. Справа діялась у невеликому межигір'ї між горою та озером. І нам досить було однієї хвилини. Кожен на кручах швайцарець був дома, а Карлові вояки — їм довелося погано! Пам'ятаєш себе першого дня в Геєрштейні? Але тут не було добрих дівчат, самі списи та кияки. Кіннота, що її попобили льотарінґці, побачивши нас з другої сторони — накивала п'ятами. Тоді ми знову зібрались під горою на великому полі. Вишикувались, заграли музики; раптом у долині таке ми почули кінське тупотіння, такий скажений рев, немов усі салдати та співці Франції та Німеччини зібрались на змагання. Ми побачили куряву. Це герцог Карло вів усю армію на допомогу передовому загонові. Вони везли гармати, але ми посунули на них — і гуркіт гармат раптом замовк. Земля струснулась від нового реву… мов грім під землею загримів: на нас скакала кіннота…
Але наші начальники були митці своєї справи. Ми перекинули коней, поперебивали вершників хорунжих та лицарів; із тих, хто падав, жоден не лишився живий. Карлове військо відступало… почало безладно втікати, а тут нахопився Ферранд льотарінзький до нас з допомогою. Ворожа піхота, побачивши в такому стані кінноту, також повернула назад… Тисячі загинули, армія втекла.
— А батько? — ледве прошепотів Артур.
— Він урятувався, — відповів швайцарець, — і втік вкупі з Карлом.
— Мабуть багато пролито крови, раніш, ніж він утік?
— Ні, він у битві участи не брав.
В цю мить Рене та Маргарета вийшли з кімнати, король за руку з унуком, і перейшли передпокій. Маргарета гукнула на Артура й сказала:
— Перевір, чи правдива звістка, та прийди до мене сказати. Вони вийшли.
— Зіґізмунде, кажи далі! — кинувся до нього Артур.
— Раніше мені треба попоїсти!
— Це легко. — сказав Артур.
За допомогою секретаря королеви вони влаштували собі добрий сніданок. Лишившись на самоті з своїм другом Артуром, Зіґізмунд розказував далі:
— …так от, піхота тікала також, ми половину б перебили, якби не спинились роздивлятися Карловий табор. Який розкішний, яка краса, яка пишнота! Я увійшов до Карлового намету і побачив у внутрішньому покою на столикові дорогоцінне каміння між рукавичками, черевиками та всілякими дрібничками. Я пригадав вас, тебе та твойого батька. Коли це несподівано побачив старого знайомого — Зіґізмунд витягнув із-за пазухи намисто королеви Маргарети — і одразу пізнав…
Артур скочив з місця.
— Це намисто страшенно дороге… Воно належить оцій королеві. Артур радісно вихопив із Зіґізмундових рук дорогоцінне намисто, а той вів далі:
— Карло втік до Бургундії, кажуть він, похмурий та задуманий. Дехто розповідає, ніби він знову готує армію, але вся Швайцарія приєднається до нас після такої перемоги.
— А батько мій із ним?
— Звичайно. Він щиро намагається скласти з Швайцарією мир, але Карло божеволіє… А вино це чудове!
— Чого ви сюди так поспішали? — запитав Артур.