Вони даремно оглядали спорожнілі намети…
— Мерщій до Карла! — скричав Оксфорд. — Вдаряймо на сполох! Зрада!
— Дозвольте, — заперечив Колвен, — може краще раніше довідатись. За двісті кроків звідціля стоїть моя батарея; гляньмо, чи на місці вона. Я ладен ручитися. Батарея розчищає вузьку дорогу, єдину, що нею можна до нас перейти; коли мої вояки на своїх місцях, відповідаю життям: ми будемо боронити перехід, поки ви приведете військо!
— Швидче, швидче! — скричав Оксфорд.
Лихою дорогою, кригою, снігом, перелякані, захекані поскакали вони до гармат.
В тьмяному місячному світлі, що переливалося з першим промінням ранішньої зорі, вони побачили — гармати на місці; але жодної людини навкруги.
— Неможливо, неможливо! — хвилювався Колвен. — Вони не втечуть. А, по наметах вогні. Ох, це вино! Вони, напевно, п'яні. Ось я їм!
Скочив з коня, побіг до першого намету: артилеристи майже всі були там. Але вони лежали долі покотом між шклянками та пляшками п'яні; Колвен з величезними труднощами ледве-ледве зміг підвести трьох. Хитаючись вони посувались на Колвенів наказ, певніше, інстинктово, аніж з обов'язку, та подались до батареї.
Десь у кінці межигір'я почувся приглушений гуркіт, мов тупіт сили-силенної людей.
— Це котиться в далечині снігова брила! — сказав Артур.
— То не сніг, а швайцарці! — заперечив Колвен. — Що робити? П'янчуги… Гармати набиті, напевно наставлені! Один вибух зчинить тривогу багато раніш, ніж ми сами! О, кляті п'янчуги!
— На них не чекай! — закричав Оксфорд. — Ми з сином беремо ґноти й ідемо до гармат!
Вони зскочили з коней, віддали їх Тібо, тоді обидва Оксфорди взяли ґноти з рук гарматників, які не настільки ще впились, щоб не мати сили хоч цим допомогти.
— Чудесно! — закричав відважний начальник. — Знаменита батарея! Кожен стояв біля своєї гармати, стримуючи віддих. Страшний, ґуркіт чимраз наближався.
— Товариші, а ви. п'янчуги, також — не стріляйте! Я дам наказ! І ось у світлі нового дня вони побачили щільну лаву людей, озброєних довгими списами, келепами, а над ними — прапори.
Колвен дав наблизитись їм кроків на вісімдесят, тоді скрикнув:
— «Стріляй»!
Грізно гримнула одна гармата. В інших палівки засвітились — і погасли: зрадники італійці їх позабивали.
Коли б усі гармати були справні, Колвенове пророцтво неминуче здійснилося б. Один постріл перебив та поранив цілу лаву швайцарців, а між ними того, хто ніс прапора.
— Сміливо! — кричав Колвен. — Набиваймо знову гармату! Було запізно.
Велетенський вояка, що йшов попереду розпорошеної колони, підняв прапора та гучно закричав:
— Земляки! Пам'ятайте Муртен та Ґрансон! Ви злякалися першого пострілу? Прапори Берна, Урі та Швіця — вперед! Унтервальдене, ось прапор! Унтервальдене, за мною!..
І розбурхана лава посунула вперед, заглушливо ревучи, головокрутно прудко.
Колвена повалили. Оксфорд та Артур покотилися долі під дужими вдарами. Юнак устиг підповзти під гармату, але батько потрапив швайцарцям під ноги, і його певно забили б на смерть, коли б не міцні лати. А чотирьохтисячне військо кинулось до табору, сповняючи повітря страшним криком, що незабаром переплівся із зойками, стогоном, тривожним гомоном зброї.
Кривавочервоне полум'я нагадало Артурові його становище.
Ззаду був у вогні його табор, лунали крики перемоги й жаху. Скочивши на рівні ноги, він оглянувся навколо, шукаючи батька. Той зімлілий лежав неподалік. Схилившись Артур полегшено зідхнув. Батько розплющив очі.
— Коні! Коні! — кричав Артур. — Де Тібо?
— Тут! — вискочив вірний товариш, що обачно сховався був із кіньми в кущах.
— Де хоробрий Колвен? — запитав Оксфорд. — Дайте йому коня!
— Для нього війна скінчилася, — промовив Тібо. — Він більше не сяде на коня!
Оксфорд повернув голову й важко зідхнув: перед гарматою з розрубаною головою лежав Колвен.
— Куди ми тепер? — хапливо закричав Артур.
— Шукати герцога!
— Я бачив герцога, що чвалем перемчав з десятьма вояками через річку на поле, на північ. Я покажу куди.
— Швидче на коні! За герцогом!
Сяк-так підсадивши Оксфорда на коня, чимдуж поскакали. Дорогу показував Тібо.
Кілька разів обертались назад до табору, де палала пожежа. Де ж сліди Карла Бургундського?