Милі за три від того місця, де спіткала їх поразка, де ще чулися войовничі вигуки з дзвоном переможним із Мансі, вони доїхали до півзамерзлого болота, вкритого трупами.
Насамперед побачили Карла. їх вразив вигляд Карла, того Карла, що мав необмежену, може бути наймогутнішу владу в Европі.
Роздягнений, як і всі навколо, лежав він проколотий та порубаний; холодна рука ще тримала меча, а на блідому-блідому обличчі — скажений гнів.
Поруч нього лежали трупи Альберта Геєрштейна та його управителя, в одежі герцогських вартових.
Виходить, на Карла напав загін Кампо-Бассовких зрадників.
Оксфорд, зійшовши з коня, огледів тіло забитого товариша.
Тяжкий сум засвітився в очах на спогад давнього минулого. Довго стояв скорботно схиливши голову, увесь віддаючися смутним думкам.
Раптом Тібо, — він поглядав на дорогу, — скрикнув:
— На коні! Швайцарці!
— Тікай, — промовив Оксфорд, — і ти, Артуре, також! Бережіть своїх молодощів на щасливіші дні. Я не можу й не хочу. Я здамся.
— Я не піду нікуди! — промовив Артур.
— І я лишаюся теж, — приєднався Тібо. — Швайцарці благородно воюють.
Підходив загін. То була унтервальденська молодь. Привідця — Зіґізмунд Бідерман, поруч нього Ернест. Зіґізмунд радісно оголосив усім волю. Це втретє дарував він Артура.
— Я відвезу вас до батька, — сказав Зіґізмунд. — Він буде дуже радий. Тільки страшенно горює, бо помер Рюдіґер на бойовищі з прапором у руці від єдиного пострілу протягом цього ранку. Інші гармати не стрельнули, бо Кампо-Бассо їх позабивав, інакше ми б мали багато жертв. А Колвена вбито…
— То виходить Кампо-Бассо був із вами? — запитав Артур.
— О, ні… Ми з призирством ставимось до таких товаришів. Але італієць змовився з герцогом Феррандом, напоїв німецьких гарматників та прискакав до нашого табору, пропонуючи битись укупі; та півтори тисячі його вершників мій батько не схотів прийняти до наших лав. Отож ми використали дорогу, але з ними не товаришували. Тоді Кампо-Бассо помчав до Ферранда, і вони разом помчали з іншої сторони.
— Ні, — закричав Артур, — ніколи світ не бачив такого зрадника!
— Правда твоя, — підтвердив і швайцарець. — Кажуть, герцогові вже не пощастить зібрати нове військо.
— Ні, юначе, — промовив Оксфорд, — бо ось він лежить мертвий перед нами.
Зіґізмунд аж здригнувся і оступився назад. Він завсіди мимоволі з глибокою пошаною та острахом слухав імення Карла Сміливого. Не хтів йняти віри, що ось порубаний труп — Карло. Нещодавно такий могутній, такий грізний!? Але обличчя йому ще більше змінилось, коли він побачив труп свого дядька, Альберта Геєрштейна.
— Помер! — закричав. — Ходімо до батька! Оксфорда підсадили знов на коня й хотіли рушати, коли він рухом спинив їх і сказав:
— Поставте сторожу доглядати тіл, щоб їх більше не порубали.
— Я схиляюсь перед вами, дякую, що ви мені нагадали, — відказав Зіґізмунд.
Вони поїхали до ляндамана. Дорогою бачили такі жахливі картини, що Артур. ба й сам батько його, який давно звик до страшних боїв, не могли байдуже дивитися. Тоді Зіґізмунд, помітивши це, почав розмову:
— Маєте справи в Бургундії нині, коли Карло Сміливий помер?
— Гадаю, що ні! — мовив Артур. — Герцогиня Бургундська, яка має наслідувати свого покійного чоловіка, є Сестра Едварда Йоркського та запеклий ворог прихильників Лянкастерського дому, і нам небезпечно перебувати в її країні.
— Коли так, — зрадів Зіґізмунд, — ви вертайте до Геєрштейну та живіть із нами. Артуре, твій батько буде брат мойому, багата кращий, ніж був дядько Альберт. А ти, Артуре, — замість бідолахи Рюдіґера. До того ж Анна, моя сестра в других, тепер у Геєрштейні, а ти знаєш, Артуре, ми завсіди вважали її за твою наречену.
— Що ти плетеш?
— А проте це так. Бачиш, я дуже любив розповідати Анні за мої лови, тощо, але вона ніколи не слухала й тільки добре наставляла вуха, коли казав їй за тебе. Донергуґеля забито, він не стоїть тобі на заваді, можете одружуватись…
Артур почервонів під своїм шоломом і майже забув лихо цього дня.
— Ти не вважаєш на те, — заперечив, намагаючись говорити байдуже, — що твої земляки ненавидять мене за смерть Рудольфа.
— Ми ніколи не гніваємось за те, що сталось у чесному бою, під щитами.
Вони вже в'їжджали до міста Мансі. Всі вікна геть пообвішувано кольоровими тканинами, вулиці сповняла шумлива, весела юрба. Святкували перемогу над Карлом Бургундським.
Ляндаман прийняв Оксфордів дуже ласкаво й запевняв, що навіки їм друг. Він силкувався мужньо зносити скорботу з приводу загибелі сина Рюдіґера.