На буйних луках випасалась добірна череда, — гордощі й багатство швайцарців-горян. Влітку худоба скубла траву на підгір'ї Альпійського пасма; на осінь її заганяли сюди: ближче ховатись під осінню негоду. Он ягнята спокійно п'ють насолоду соковитої травиці; неподалік високі дерева зелениною й тінню сповняють привабний сільський краєвид. А ген-ген срібніє маленький струмочок. В ньому виграє відблиск сонця, що прогнало туман. Ручай тече між мальовничих пологих берегів, а там далі зникає під рясними хащами, потім знову з'являється, вигинається туди й сюди, і мов неохоче покидає, нарешті, спокійний край. Як юнак від веселих мирних дитячих розваг кидається в бурхливий вир життя, так ручай, кінець-кінцем, вливається до скажено-шумливого потоку. Того грізного потоку, що ревучи витікав із гір, ударявся об кручу, де старовинна вежа, і стрімголов мчав у провалля; там замалим не загинув Артур.
Артур увесь горів хутчій побачитись з батьком, але мимохіть спинився на мить. Душа схилялася у подиві, ледве йняв віри очам: грізний жах — і така безмежна спокійна краса! Обернувся назад, на вежу Геєрштейн, на ту скелю… Пересвідчився: не сон і не мариво — неподалік дика пустеля, тривожна, страшна. Артур пильно вглядався. Тепер бачив, знати, що ця видимо з великими труднощами оброблена людськими руками місцина дуже невелика проти пустельних гір. Вони становили височенну їй огорожу, з геть голих скель, подекуди вкритих дрімучими сосновими лісами гір, лісами давезними, лісами сивими, старими, як світ. А вдалині в сяйві кривавої заграви горів рожевими блисками величезний льодовик; а там, іще вище над замерзлою поверхнею льодового моря, мовчазні велично зносились гострі верховини безконечних гір, де вічні сніги.
За кілька хвилин охопив Артур зором усі простори, всі далі. Коли раптом на маленькій галяві перед фермою він побачив кількох чоловіка, і перший — його батько. Пізнав одразу: хода, одежа, шапка, — то був батько, що його якийсь час перед тим Артур уже не сподівався був бачити.
І він радісно поспішив за своєю проводиркою.
Ось вони зовсім наблизились. Попереду назустріч швидкою ходою до нього — батько. Поруч літній чоловік, на зріст майже велетень. Проста, велична постава, гідна славетніх земляків Вільгельма Теля, Штавбахера, Вінкельріда та інших славних швайцарців, що минулого сторіччя їхня хоробрість і сила оборонили їхню свободу, незалежність їхньої батьківщини.
Ввічливий Арнольд Бідерман дав знак іншим лишитись позаду. Він розумів, що свідки зайві: батька й сина зустріч дуже схвилює. Ті спинилися, вдаючи, немов їм дуже цікаво розпитувати Антоніо. Ще крок — І ледве Анна встигла сказати Артурові:
— Цей старий — мій дядько, Арнольд Бідерман, а юнаки — мої родичі!..
Батько й син стали віч-на-віч. Тактовний Бідерман відійшов з небогою осторонь. Він спитав її, як усе було трапилось, сам інколи кидав погляд на Філіпсонів. Але все сталось цілком не так, як він сподівався.
Філіпсон-батько пристрасно любив свойого сина. Хотів вкоротити собі віку, коли гадав, що втратив його, не міг жити без нього. Яких же променистих радощів зазнав, побачивши його живого й здорового! А проте, Арнольд Бідерман не бачив ні палких обіймів, ні патетично-схильованих поз.
Як і кожен англієць, Філіпсон добре ховав палкі почуття під холодним стриманим виглядом. Зразу як побачив молодика, він прискорив ходу, але, наблизившись, притишив. Спинився і майже докір, а не батьківська ніжність, прозвучала в його тоні:
— Артуре, я дарую тобі, але скільки печалі ти мені сьогодні завдав!
— Батьку, — відказав молодик: — пробачте, Я вчинив вам тяжку кривду: тільки ж вірте, я сподівався, — так вийде на краще.
— Дякуй, сину мій, долі, що роблячи краще й слухаючись самого себе, ти дивом уникнув страшного загину. Артур на те відповів:
— Цим зобов'язаний я ось кому, — він шанобливо показав на Анну.
— Я складу їй подяку, коли дізнаюсь, як можу її віддарувати. Але, Артуре, чи гідно чоловіка, щоб йому допомагала жінка, коли це він має жінкам ставати в допомозі?
Артур спустив очі долі. Він аж зашарівся.
Арнольд Бідерман, що все чув, зробив крок уперед і промовив:
— То не сором, юначе, що ти послухав поради, чи що тобі допомогла унтервальденська дівчина. Знай, наш вільний край, його свобода — однакова заслуга і його дочок, як і його синів. А ви, шановний гостю, дожили сивого віку, то ж чимало вже бачили й мусите знати: часто дужого рятує слабший, а гордовитого — тихий і покірливий.