Філіпсон попросив дозволу глянути на зброю. Взяв до рук і почав уважно роздивлятись.
— Яке чудесне дерево; я на цьому знаюся добре. За моїх часів не раз доводилося мати в руках такі луки. Колись я так легко б його натягнув, як дитина тоненького прутика.
— Ну, ми застарі, щоб як хлопчаки вихвалятись! — кинув на нього незадоволений погляд Арнольд. — Віднеси лука, Анно, братам і скажи, що той, хто натягне його, переможе Арнольда Бідермана! — він скоса позирнув на худорляве, але м'язисте тіло англійця, а тоді подивився на свою могутню постать.
Помітивши те, Філіпсон посміхнувшись сказав:
— Згадайте, господарю, що добре володіти зброєю не так треба сили, як мистецтва та спритности. — Тоді вже інакшим тоном додав: — Але найбільше мене дивує, що я бачу лук Матвія Донкастра, який жив не менше як сто років тому. Він уславився своєю зброєю, надто луком, що їх нині ледве може натягнути навіть і англійський стрілець.
— Як довідалися ви ім'я цього майстра? — здивувався Арнольд.
— А ось знак та ініціяли його наймення: їх він ставив на кожному лукові. Дивно, дивно, що я тут знайшов таку зброю! І як добре вона збереглась!
— Бо його завжди натиралося воском та маслом і трималося в порядкові, як трофей славетного дня. Навряд щоб вам справила приємність його історія, бо той день, що я кажу, був фатальний для вашої країни.
— Е, байдуже, — відказав Філіпсон, — моя країна так багато дістала перемог! її діти можуть спокійно слухати про якусь там одну поразку. Але я не знав, що англійці воювали в Швайцарії!
— Не як нація ціла, — відповів Бідерман. — Але за життя ще мойого діда ось що було сталось. Численний загін із різної різноти, але найбільше англійці, нормани та гасконці зробили наскок на Арґау й на сусідні місцини. Перед вів славний вояка на ймення Інґельрам де-Кусі; він мав щось проти австрійського герцога. І от він почав побпіль руйнувати австрійські володіння та землі нашого Союзу. Його салдати хоробрі й жорстокі, деякий час сиділи без діла, — тоді бо скінчилась ворожнеча Франції з Англією, — а війна ж була їхня стихія. І вони залюбки шукали її в наших долинах. Повітря мов полум'ям узялось від їхньої зброї і сонце потьмарилось від лету їхніх стріл. Скільки шкоди нам, скільки лиха! Ми програли кілька битв.
Він замовк і сумно схилив старечу голову. Тоді провадив далі:
— Але ось, нарешті, ми зійшлись з ними під Бутішольцем. Кров вершників змішалась з кров'ю їхніх коней… Високий горб укрив людські та конячі кістки — його й досі називають Англійська могила.
Тривала мовчанка. Хвилини за дві Філіпсон сказав:
— Хай легка їм буде земля! Коли винні були, — розплатились життям. Хай сплять собі з миром!
— Так! Хай сплять з миром вони та всі інші хоробрі мужі! Мій дід воював у цьому бою. Відтоді цього лука ретельно зберігає наша родина.
Але раптом за вікнами здивовані крики. Бідерман устав.
— Треба піти подивитись, як там наші молодики.
Він пішов із кімнати, за ним гість і собі.
На дворі зчинився запальний та галасливий шарварок. Всі вкупі говорили, кричали, сперечались. Артур стояв віддалік, байдуже спираючись на спущеного лука. Побачивши старого, молодь трохи почала стихати.
— З чого тахий ґвалт? Родіґере, — сказав Бідерман, — ну, як справа з луком?
— Він натягнув його, батьку, й улучив у ціль. Сам Вільгельм Тель не робив таких трьох пострілів зряду.
— Це випадок, звичайнісінький випадок, — скричав бернець. — Жодна сила людська не могла б такого зробити, а він, слабкий хлопець, що нічим себе не виказав, і поготів!
— Почекайте, так що ж він зробив? Тільки не всі разом… Кажи ти, Анно, — маєш найбільше здорового розуму, — в чому ж річ? Дівчина дуже збентежилась. Нарешті відповіла:
— За ціль, як звичайно, був голуб на палиці. Всі, крім чужинця, стріляли в нього з усіх своїх луків. Жоден не влучив. Тоді я принесла бутішольцького лука, запропонувала своїм родичам; вони відмовились. Сказали, що зброя, заважка для вас, ще більших труднощів завдасть їм.
— Справедливі слова, — сказав Арнольд — ну, а далі! — Тоді чужинець натягнув лука. А перед тим, щось написавши на папірці, дав мені його до рук.
— І стрельнувши невже він улучив?
— Він спочатку ще, — сказала дівчина, — відсунув палю на сорок сажнів далі…
— Дивно, — перехопив старий, — це вдвічі проти нормальної віддалі.
— …а тоді натягнув лука, неймовірно прудко пустив одну по одній три стріли, що перед тим були в нього за поясом; перша розтрощила палицю, друга розрубала мотуза, а третя забила бідолашного голуба, що вже злітав у повітря.