— Невже я не буду, — скричав він, — граф, а звичайний горянин серед унтервальденських пастухів? Ні, батьку, я шаную вашу волю, але вволити не можу. Як можна відсахнутися своїх прав? Геєрштейн є маєток імперський, і закони дають мені рівну частину. Якщо брат мій буде граф Геєрштейн, а хоч би й ні, я однак буду ним! Хай, удамся, навіть, до самого імператора, але не пристану на те, щоб з примхливої забаганки однієї людини, хоч то й батько мій, мене позбавлено титула та прав сотні предків!
Як розгнівався батько:
— Іди, честолюбче, іди до ворогів твойого краю. Дай привід їм утрутитися в справи його. Проси державця, хай стане на заваді твойому батькові виконати свою волю. Іди й ніколи не з'являйся мені на очі.
Альберт люто щось мав відповідати, але я заклинав його — «мовчи, мовчи», і сказав батькові:
— Я завсіди кохався в горах, а не в долинах. Іти пішки краще, ніж їхати верхи. Я щасливий у сільському житті мирного громадянина, не зношу пишноти німецьких вельмож. Мені чужа ця нерівність, хочу бути як усі — вільний швайцарський громадянин. Я хочу бути громадянином Унтервальденської Республіки! Хіба ж з вас, мій батьку, цього не досить? А коли Альбертові так кортить з доброго дива вийти на Геєрштейнського графа, — хай виходить! То турбота буде його.
І батько трохи посперечався, а тоді, кінець-кінцем, поступивсь. Хай! Адже хоч один син буде справжній громадянин Унтервальденської Республіки. І ось — моє поле, мої луки, ось мій дім, і називають мене сусіди — Арнольд Бідерман…
— А що Бідерман означає, я гадаю, людину гідну, щиру та громадську, то нікого не знаю, хто мав би на ім'я це більше права за вас! — мовив Філіпсон. — Але кажіть, прошу вас, коли вам це не тяжко, дальшу історію вашого роду.
— Мені тільки трохи лишилось додати. Мій батько по цьому розподілі незабаром помер. Брат мав інші маєтки в Швабії та Вестфалії й тому тільки вряди-годи відвідував замок. А тут був управитель. Його васали ненавиділи. Коли б не мій на нього, хоч потроху, хоч інколи, вплив, мої земляки б витягнули його з цього Яструбового гнізда, і йому довелося б не краще, ніж то був би яструб. Одверто кажучи, коли брат потрапляв таки до Геєрштейну, з того нічого не лекшало нашим громадянам. Чув бо вухами й бачив на очі свойого посіпаки, жорстокого управителя Шрекенвальда. На мене уваги не звертав, і я вмовляв його даремно. Мав мене за дурня, що принизив славний рід. Зухвалий і недобрий у кожній дрібниці, він і сам, і своїх слуг примушував носити павове перо — то символ австрійського дому. А це ж тяжка образа моїм землякам. Але то пусте, а от скільки кривди й знущання, скільки тяжкого гніту!..
Ну, а я? Одружився з моєю Бертою, вона давно померла. Мав шість синів: п'ятьох ви бачили. Альберт також одружився з вестфадьською шляхтянкою. Мав одну дочку — Анну Геєрштейн. І от між Цюріхом та нашими Лісовими Контонами спалахнула війна. Цюріхські брати збожеволіли — склали угоду з Австрією. Все, що міг, зробив імператор — використати таку сприятливу нагоду, змагання між самими ж таки швайцарцями. Він заохочував усіма можливими засобами переходити на його сторону. І з Альбертом йому повелось. Той не тільки озброївся за імператора, а й навів до палацу австрійських салдат. І от військо з лютущим Італом Шрекенвальдом геть спустошило всі околиці.
— Тяжкі обставини склалися вам! — мовив Філіпсон. — Ваш брат…
— Так! Дуже тяжкі. Брат був в імператорській армії. Особисто, щоправда, я не став з ним віч-на-віч. Але я бився з розбишаками та грабіжниками, з звірюкою Шрекенвальдом. Мені не завжди йшлося гаразд. Коли мене не було, управитель спалив мій дім та забив молодшого сина, що став був боронитись… Поле винищили мені, отари перебили… Проте, кінець-кінцем, із загоном унтервальденських громадян я взяв Геєрштейнський замок. Союз потім приділив його мені. Я не згодився, звичайно. Тоді ухвалили його зруйнувати. І мені, признаюся, приємніш бачити геєрштейнські руїни, бо ніколи забуття не зітре мені з пам'яті того лиха населенню, що звідти походило.