— Я вас цілком розумію. Не зовсім певен, скажу одверто, що і я, англієць, так само б учинив. Але якже ваш брат?
— О, він скаженів. Заприсягся відмовитись нашого кревного зв'язку, відшукати мене в бою й забити. І ми справді потім брали участь обидва у Фреєнбахській битві. Він не помстився, бо його поранено стрілою. Ну, а потім того я ще брав участь у кривавій Мон-Герцельській битві, потім ще в інших, що примусили Цюріх-схаменутися, а Австрію піти з нами на мир…
А як закінчилась тринадцятилітня війна, наша Рада присудила Альбертові на все життя вигнання. Коли оголошено вирок, він поставився до нього з призирством. Ось тільки одне є, що доводить, ніби він, проте, якось прив'язаний до батьківщини, і хоч дихає на мене чорним вогнем, а таки віддає належне.
— Заприсягаюсь, справа стосується вашої небоги!
— Так! Відгадали. Кілька років тому сюди добулися чутки, ніби брат мій зажив великої ласки при імператорському дворі. А ще трохи згодом ми довідались, що через якийсь там переворот, як це завсіди буває при дворах, він позбавивсь усього, більше, його заслано. І ось незабаром, десь років із сім минуло з того часу, я вертаю з ловів за рікою, йду двором, що оце ми допіру бачили. Коли чийсь ніжний голосок по-німецькому:
— Дядьку! Згляньтесь на мене!
— Я озирнувся. З руїн виходило дівча літ на десять. Боязко наблизилось.
— Дядьку! — скрикнуло, склавши маленькі рученята, і смертельна блідота вкрила їй обличчя, де в кожній рисочці був страшний переляк.
— Чи то й справді я тобі дядько, дівчатко? — кажу я їй. — А коли так — чого ж боїшся мене?
— Бо ви на чолі лютого люду, що проливає шляхетну кров! Дуже вона мене здивувала.
— Як тебе на ймення? І хто тебе такого навчив? Чого ти тут?
— Мене привів Італ Шрекенвальд.
— Італ Шрекенвальд? — я здригнувся, це ж він бо мені сина відняв.
Тут голос із руїн, мов глуха із печери луна:
— Італ Шрекенвальд! — і з засідки вийшов він сам. Я мав у руці обковану залізом кияку — що мав робити, або що зробили б ви?
— Я б забив гадюку на місці! — скричав англієць.
— Я так і хотів. Але його прислав же до мене брат. І біля мене стояло дитя! А він же до того беззбройний. Може бути й одвага його багато сприяла, що він лишився живий.
— Васал благородного й славетного графа Геєрштейна, — сказав нахаба. — Знай волю твойого пана. Зніми шапку та слухай уважно.
— Годі! — кричу я. — Досить, що я не заб'ю його післанця. Швидче кажи й тікай!
— Альберт, граф Геєрштейн, твій і мій володар, — казав Шрекенвальд, — зайнятий війною та всілякими важливими справами, посилає до тебе дочку свою, Анну. Матимеш честь дбати за неї доти, доки заманеться йому взяти її назад. На утримання приділено прибутки з Геєрштейнського замку, що ти незаконно привласнив собі…
— Шрекенвальде! — скричав я на нього. — Я не принижу себе, я не питаю, чи так звелів говорити тобі мій брат, чи це твоє власне нахабство. Анну я заберу, буду за батька дитині й вона матиме все, що їй треба. Геєрштейнські маєтки пішли до держави, самий замок зруйновано, як ти бачиш, і чимало завинив у цьому ти сам. Але де я, там стріне притулок і Анна, буде мені за дочку. А тепер — тікай, коли любе тобі життя. Небезпечно говорити з батьком тому, на чиїх руках кров сина його.
Розбишака пішов геть. Зник — і позбувся я муки: я ж трохи не кинувсь на нього. Повів небогу до себе й вона незабаром пересвідчилась, що я ніякий їй ворог. Навчив я дочку всіх гірських звичаїв та вправ і вона може сміливо змагатись з усіма дівчатами нашої долини. Розумна, відважна, вихована й слухняна. А добра яка! Ми всі з неї пишаємось. Я певен, що уряд до Анни поставиться добре; ми ніколи не караємо дітей за вчинки їхніх батьків.
— Але й сами ви подбаєте за небогу, адже так? Це надзвичайна жінка. Я маю поважні причини бажати, щоб вона знайшла гідну пару собі.
— Я частенько міркую над цим, любий гостю. Я був би такий щасливий, якби вона одружилась з яким моїм сином, але кревний зв'язок, та й батькові її це було б дуже тяжко. А той молодик, Рудольф Донергуґель… Він хоробрий і його там у себе шанують. Але честолюбний, жадібний на пишноти… І вдача дуже погана, дарма що добре має серце. А втім — що ж, Анну від мене забирають. Брат, він сім років не пам'ятав немов за її існування, — тепер надіслав листа, щоб я відвіз її до нього. Ви ж читати вмієте, у вашому реместві це доконечна потреба, — прошу: ось лист! Холодний, але не має того нахабства, з яким розмовляв колись від його ймення зі мною той розбишака-післанець. Читайте!
Купець, взявши до рук листа, уголос прочитав:
«Брате, дякую тобі, що подбав за мою дочку. Вона в тебе була у безпеці, а де-інде їй, може, довелося б погано. Ти дав їй усе — інакше вона могла б зазнати великих злигоднів. Тепер прошу тебе вернути її мені. Сподіваюсь, з неї вийшла вихована та гідна жінка, ладна забути звичаї швайцарської селянки і набратись вишуканих манер дівчини високошляхетного роду. Прощавай! Дякую тобі за турботи, хотів би винагородити за це, коли б на те моя змога. Але ти нічого не потребуєш з того, що можу я дати, ти відмовився від панського становища й звів кубелечко собі там. де не долітають життьові бурі. Лишаюсь твій брат