Так міркуючи він силкувався запам'ятати, як дозволяв на це час, всі подробиці цієї місцини. Став посеред двору на просторому місці, скинув з себе плаща й вийняв меча.
Рудольф спочатку гадав, що його супротивник тендітний юнак. Збирався повалити його першим ударом. Але молодикові впевнені рухи примусили швайцарця замислитись. Його зброя важка, поспішати не треба. Бо ворогові може бути вигода з того, — він виглядає і сміливий, і уважний.
Рудольф витягнув із піхов величезного, через ліве плече, ножа, — на це пішло чимало часу. От Артурові б скористуватись із цього, — але де там: почуття своєї гідности не давало йому почати напад раніш, ніж наготується ворог. І англієць непорушно стояв, поки на сонці виблиснув довжелезний меч, поки той вимахнув ним разів із чотири, мовляв, ось який він важкий, і як я ним ловко орудую. Потім супротивник спинився на такій віддалі, що міг дістати Артурового клинка, тримаючи обома руками меча з піднятим догори лезом і перехилившись трохи наперед. Англієць — навпаки — узяв зброю однією рукою й тримав її нарівні з обличчям, поземо. Напоготові —рубати, колоти, відбивати вдари!
— Коли, англійцю! — сказав швайцарець, як вони так з хвилину простояли один проти одного.
— Довший меч починає перший!
Він не скінчив ще цих слів, — Рудольф, піднявши меча, пустив з жахливою, як на вагу й величину його, швидкістю. Та не дурно покладався Артур на свій гострий зір та на спритність. Легко відскочив убік — і вдар промчав мимо. Раніш, ніж швайцарець устиг знов зброю підняти, його поранено. Щоправда не важко, в ліву руку.
Роздратований з невдачі та з рани, Рудольф чимдуж розмахнувся, нарешті, мечем і дав суперникові кілька зряду з усіх сторін ударів з такою силою, так швидко, що коли б не виїмкова Артурова звинність — відбити, відскочити, ухилитись, йому довелося б погано. Кожен міг розколоти найміцнішу скелю. Артур мусів нахилятись, відступати, скакати туди та сюди, а то закривати себе якою руїною. Але він чекав кожну мить твердо й уперто хвилини, коли осатанілий ворог утомиться, або необережним ударом дасть йому змогу самому напасти. І справді, скажено наскакуючи, швайцарець спіткнувся об велику каменюку в високій траві й не встиг отямитися — його добре вдарено по голові. Від рани захистила підбита сталлю шапка. Швайцарець скочив і люто кинувся в новий бій. Але молодому англійцеві здавалося, що той тепер дихає важче й удари його обережніші.
Вони билися далі. Коли — над брязкіт зброї, над шум водоспаду розлігся владний, суворий голос:
— В ім'я вашого життя — годі!
Враз спустили обидва мечі. Може бути, вони не дуже сумували з несподіваної перешкоди. Адже битва мусіла скінчитися смертю.
Перед юнаками гнівний, насупивши брови, стояв Бідерман.
— Як, хлопці? Ви, гості Арнольда Бідермана і ганьбите його оселю!? Дикунський вчинок, що більше личить диким вовкам, ніж людським сотворінням.
Поруч нього виріс Філіпсон:
— Артуре! — закричав він. — Ти збожеволів! Чи тобі приділені обов'язки маєш за такі незначні? Віддаєш час на сварку та на бійку з першимліпшим сільським забіякою?!
Молодики стояли мовчки, поглядаючи один на одного, спершись на свої мечі.
— Рудольфе Донергуґелю! — сказав господар. — Віддай меча мені, голові цієї родини й начальникові цього кантону.
— Я у всьому скоряюся вам, — відповів Рудольф; — на ваш наказ кожен горянин виймає та складає меча. І він подав свою зброю.
— Заприсягаюсь, це ж той самий меч, що ним батько твій Стефан бився під Земпахом, після славетного Вінкельріда. Який сором піднімати його на чужинця. А ти, юначе… — повернувся він до Артура, але одночасово старший Філіпсон загадав:
— Сину, віддай вдеча Бідерманові!
— Це зайве, батьку, тепер, — жваво озвався юнак: — я вважаю, наша сварка скінчилася. Хоробрий юнак запросив мене сюди, очевидячки, спитувати мою відвагу. Щодо мене, я цілком визнав його мужність і добру в цьому науку. Сподіваюся, він також лихого слова не скаже за мене. Гадаю, ми, навіть, надто довго билися, коли важити на дурницю, що спричинилась до цього.
— Так, надто довго для мене, — відверто визнав Рудольф. — Зелений рукав мойого убрання так узявся червоним, немов би побував у руках найкращого фарбаря. Але від щирого серця я вам дарую, чужинче. Ви свойого вчителя добре повчили, і він це забуде не скоро. Коли б такі були всі англійці, мій дядьку, навряд високу насипапи б ми ту Бутішольцьку гору.
— Рудольфе! — засяяло Бідерманові, обличчя, — я завсіди знав, що ти великодушний не менше, ніж запальний та легковажний. Молодий гостю, — сказав швайцарець до Артура, — коли в нас кажуть — сварку скінчено, її більше не відновлять ніколи. Ми не плекаємо помсти, як людність східніх долин. Так край, мої діти?!