Величезне полум'я криваво палало в каміні. Вогонь, знати, розпалили давно; повітря у величезній старовинній залі було, проте, тепле й приємне. В кутку лежала купа дров — хоч і тиждень підтримуй вогонь, а посередині мандрівники побачили три великі столи, застелені скатертинами. Близько них — кілька чималих кошів із найрізноманітнішою холодною харчу. Доброму золурнському громадянинові заблищали очі, коли він побачив, як юнаки заходились переносити харчі з кошиків на столи.
— От добре! — сказав він. — Милі базельці хоч тут себе виявили. Прийняли поганенько, але чудово подбали.
— Е, друже! — озвався Бідерман. — Без господаря — чого-вже там варте те частування! Краща половина яблука з хазяїнових рук, ніж гучний бенкет без його товариства.
— Але то ще менше ми їм зобов'язані. Та щось підозрілі натяки ми чули — треба буде ось цілісіньку ніч вартувати. І хай час од часу кілька юнаків обходять руїни. Будівля міцна й надійна. Можемо скласти їм щиру подяку за це. Але, шановні товариші, краще огляньмо замок, поставмо сторожу й призначімо, хто буде обходити. Ну, юнаки, починайте: пильно роздивіться на руїни, може тут є ще хто окрім нас. Ми ж сусідуємо нині з лихим чоловіком!
Всі водноголос пристали. Юнаки взяли смолоскипи — їх наготовлено було досить — і пішли уважно оглядати руїни.
Трохи чи не увесь замок мав той самий спустошений, напівзруйнований вигляд, як і закуток, від Базеля приділений подорожнім. Дах подекуди геть завалився. Забутий, занедбаний замок! Світло від смолоскипів, блиск, зброї, звуки людського голосу й лункі кроки прибулих гостей сполохали кажани, сови та інші лиховісні птахи. Вони повилітали з своїх похмурих закутків, тіпаючи крилами в порожніх покоях, і налякавши людей. Довідавшись у чому річ, всі дуже потім реготали.
Дозорці побачили, — глибокий рів навколо замку оборонить від несподіваного нападу. От тільки головна брама! Але її вони замкнуть і поставлять вартових. Юнаки ще пересвідчились, що між руїн може сховатись хіба що одна людина.
Про всі наслідки першого обходу повідомив хорунжого Рудольф, бо цього молодика призначено за начальника першого маленького загону з шістьох юнаків.
Тепер мав іти другий загін оглядати аж до ранкової зорі; далі на зміну йому збиралися вислати ще одного. Але Рудольф зголосився вартувати цілу ніч. Отож, цією стороною все було якнайкраще.
Всередині організували все так само гаразд. Вартові змінятися мали що дві годині біля головної брами, а по той бік стояло ще двоє.
Все влаштувавши, ті, що лишилися в залі, вирішили починати вечерю. Тут був і Артур. Але перебував недовго.
Він поклав собі приєднатися до товаришів, призначених на варту. Але перед тим, як іти, глянув на Анну. Вразив на її обличчі незвичайний вираз якогось страшенного гніту. Він усе забув, тільки відчував бажання відгадати, з чого така страшна зміна. Завсіди ясне, відверте обличчя, очі певні й спокійні, щирий погляд та вуста, що здавалось от-от промовлятимуть щиросердно, з добротою, — змінилося все! І як змінилося! Не могло бути сумніву про поважні на те причини. Ну ще хай рум'янець, його могла змінити блідота від утоми. І несподівана хвороба могла потьмарити блиск очей, надати їм сумного виразу. Але яка р них глибока скорбота! Які перелякані, боязкі погляди кидає вона навколо. Жодна хвороба, жодна утома… Вуста кривляться, немов від страшенного болю, ніби побачить ось-ось, чи вчинить щось жахне. Вона вся тремтіла, усіма силами силкуючись себе перемогти. Щось тяжке й болюче мусіло краяти їй серце. Але що?
Артур страшенно хвилювався. Він утупився в Анну — ніжні й співчутливі очі — все навколо забувши. Не пам'ятав де він є, не чув, не бачив людей, ніби в залі були тільки він і вона.
Що ж могло розбурхати, майже до розпачу довести таку розумну й відважну юнку?
Чого б їй боятись, їй — серед найхоробріших, може бути, в Европі людей, за мурами міцного замку? А коли б і стався напад, хіба ж до шуму битви не байдуже поставилася б вона, коли так сприймала в себе, в горах, гуркіт дикого й страшного водоспаду?!
Він дивився на неї, все так само не відводячи очей. Вона раптом здригнулася, підвела погляд, боязко оглянула залю, мов би сподіваючись побачити страшну примару. Нарешті? очі стрілися з очима молодого Філіпсона. Анна спустила вії й щоки взялися їй полум'ям.
Артур почував, що він також червоніє. Одійшов осторонь.
Але ось Бідерман щось каже до Анни. Вона встає й укупі виходять.