Бідерман повів небогу до наготованої їй кімнати. Так, Анні влаштували базельці спеціяльний покій. Арнольдові Бідерману це дуже припало до вподоби.
— Відпочинь, Анно, — сказав їй дорогою дядько. — Я тому тебе й викликав, що виглядаєш зле.
Кімната, де вони завітали, була раніше мабуть за буфетню. До неї вели двері з залі, але мала ще й інший вихід до старих руїн. Його старанно, хоч і видимо похапцем, позакладали величезним камінням. Стояло два складані ліжка, в каміні палав огонь. Було тепло й затишно.
Бідерман задоволено оглядався навколо й тоді побажав небозі надобраніч. Але обличчя дівчині було страшне. Дядько зауважив, як вони змінилася, відколи довелось залишити Швайцарію. Але він гадав, то через те, що її бере сум від близької розлуки.
Анна майже впала на ліжко, обхопивши голову руками. Бідерман не дуже тямив на жіночих стражданнях. Бачив, небога почувається погано, але склавши про це певну думку, він ласкаво вичитував дівчині, що от, мовляв, як швидко зрадила її твердість швайцарки.
— Е, любе моє, схаменися! Щодо нашої розлуки, — не бійся того! Щоправда, мій брат, як імперський граф, любить бути певний, що йому всі підкоряються. І по тебе прислав, бажаючи довести свойого. Але я, добре знаю його. Пересвідчившись, що ми виконали його наказ, він одразу й перестане тобою цікавитись. А тоді ти повернешся зі мною на нашу ферму, щоб стати знову улюбленицею твойого старого дядька.
— О, коли б ми були вже там! — розпачливо скрикнула дівчина.
— Терпцю, дорога. Ось ми виконаємо доручення, — відповів Бідерман, який завжди все розумів так, як воно сказано. — Ну, лягай, Анно, я передам зараз тобі їжі й вип'єш кілька краплинок вина. А завтра встанеш така весела, як і в Швайцарії, коли на флейті в свято виграють ранішню зорю.
Від їжі Анна відмовилась, сказала, ніби їй дуже болить голова. Побажала дядькові надобраніч. Коли він вийшов, вона звеліла Лізеті, яка їхала з нею, піти поїсти самій і вернувшись не будити її.
В залі Бідермана нетерпляче чекали. Всім кортіло почати вечерю. Одразу весело посідали до столу й ретельно узялися до діла. Ба й сам Бідерман, що взагалі немов би постив, так мало їв завсіди, і той сьогодні мав настрою більше. Його приятель, швайцарський депутат, і собі ретельно їв, пив та розмовляв, інші теж могли за ним угнатись. Старий Філіпсон поглядав уважно й трохи занепокоєно. Свою шклянку наливав тільки тоді, коли мусів з увічливости відповідати на тости.
Артурові, як Анна вийшла, видалося, що вона з собою забрала з залі все світло й лишила його в похмурих сутінках погребальної печери. Хмарний, він усе міркував, що б могло її так дуже турбувати? Коли в саме вухо йому пролунав мужній Донергуґелів голос:
— Невже, друже, сьогоднішня дорога тебе так утомила? Ти стоячи засипаєш?
— Ні, Гавптмане, — озвався англієць, отямившись із своєї задуми, — я не сплю, коли треба бути напоготові.
Всі швайцарці звали Рудольфа — Гавптман, Артур і собі за ними.
— Де гадаєш ти бути, як проспівають перші півні?
— Там, де кличе мій обов'язок, або твій досвід, Гавптмане! Але коли дозволиш, бажав би стати на варту замість Зіґізмунда до півночі на мості. Йому ще боляче, бо він забився на ловах, і треба гаразд відпочити.
— Добре зробить він, коли за це помовчить, — прошепотівша вухо Артурові Донергуґель. — Дядько мій не такий, щоб задоволеним бути, як хто з такої дурниці та не виконуватиме своїх обов'язків. Всі, над ким він командує, мусять мати члени дужі, як у ведмедя, бути нечутливими, мов оливо чи залізо, у всіх життьових випадках і до всіх людських болів.
— Я чимало часу гостював у ляндамана, — відповів Артур, — але такого, як ти кажеш, не завважив.
— Ти чужинець; старий надто гостинний, щоб тобі чим І|е виявити. Ти наш гість і можеш брати участь у наших іграх і в наших військових обов'язках. А тому — коли хочеш — після перших півнів ходімо обходити. Звичайно, коли тобі це до серця.
Артур відказав:
— Я вважаю, що ти мій начальник. Але попри це скажу одверто: як опівночі мені прийдуть на зміну, я залюбки прогуляюся далі.
— А ти не втомишся? Потреби ж, власне, нема!
— Я не більше беру на себе, ніж ти. Адже також маєш намір цілу ніч вартувати!
— Так, але я швайцарець.
— А я англієць!
— Та я не так кажу, як то ти до серця береш! — посміхнувся Рудольф. — Просто мав на увазі, що ця справа мені ближча, ніж тобі, чужинцеві.
— Я, звичайно, чужинець, але чужинець, що користувався з вашої гостинности.
— Хай так! Коли вартовим прийдуть на зміну інші, я охоче почну другий обхід із тобою.