— Тут, принаймні, можемо добре побачити все, що наблизиться, — промовив Рудольф. — Але як на мене — то вовк, либонь, чи перебіг дорогу олень, і собака чує сліди. Он гляньте — спинився! Напевно так! Дивіться! Іде знову уперед!
Справді собака помчав далі, сумніваючись, непевний, ба з острахом. Але за кілька хвилин він заспокоївся і побіг як і раніше.
— Дивно! — мовив Артур. — Мені здається… щось ворушиться он там, де ґлід і вільшина обступають, стовбури векиких дерев!
— Мої очі вже з п'ять хвилин невідступно в кущах… і я нічого не бачу! — відрубав Рудольф.
— Ні, я таки щось угледів, поки ти підходив до собаки. З твого дозволу я огляну кущі! — палко скрикнув юнак.
— Коли б ти під моїм начальством був, я звелів би лишитись на місці. Бо якщо ворог — нам треба йти вкупі. Але ти вільний і можеш чинити, як хочеш.
— Я йду! Дякую! — Артур помчав до кущів.
Він, звичайно, почував у цю мить, що неввічливий, як людина, і неслухняний з нього салдат. До загону добровільно вступивши, мусів у всьому підлягати команді. Але те, що він побачив, та річ здаля, невиразна, нагадувала Анну Геєрштейн, як вона зникла йому на очах годині з дві перед тим — на окрайкові лісу. І все на світі забувши, він кинувсь у хащі.
І слова не встиг сказати Рудольф, як Артур досягнув півдороги. За кушами, він бачив, людина не могла б сховатись інакше, тільки лігши на землю. Отож білу постать він побачить одразу. Але коли справді Анна?! Та яке має право звертати на неї увагу загону! Зійшла вона з голого шляху — виходить, хоче ховатись! Рудольфа, Артур помітив давно, дівчина уникала, терпіла з гречности. Навіщо ж тривожити її на прогулянці — звичайно для цього дивні вибрала час та місце — якщо вона не хоче, щоб за це хто довідавсь?! Ні, за всяку ціну — треба відвернути увагу Рудольфові.
Артур підбіг до кущів, заглянув усередину, але відчув: краще вернутись до Рудольфа й сказати, що то все омана.
Раптом — просто на нього йде біла постать. Зовсім Анна Геєрштейн. Іде мов привид, дивно втопивши очі в далечінь. Проминула Артура близько, не сказавши й слова, не виявивши нічим, що пізнає, що бачить його. Звернула по праву руч, обійти Рудольфа з загоном, — і зникла між дерев.
Артура опанував жах. Безтямний, нічого не бачучи, наосліп зробив кілька кроків. Почув голос:
— Що тобі, Артуре? Ти спиш, чи поранений? То був Рудольф.
— І не сплю й не поранений, — хрипко відказав Артур. — Я… дуже вражений!
— Чим, юначе?
— Покинь жарти! Ти бачив її?
— Її? Чи я бачив? Та кого? Ніхто не проходив та й ти нікого не міг бачити, бо я увесь час дивився сюди. Ти б закричав.
— Я не міг кричати! То була жінка!
— Жінка? — призирливо мовив Рудольф. — Заприсягаюсь, коли б я не пересвідчився сам, який ти хоробрий, мав би за жінку тебе. Дивно, якась тінь уночі, або вдень безодня можуть нагнати на тебе такого страху. Ти увесь тремтиш. А стільки разів довів свою мужність…
— І завжди доведу! Але…
— Ходімо! Ми повинні пам'ятати за друзів. Ти просто втомився.
Артур замовк.
Вони пішли через галяву назад до загону. Артур розміркувався, і йому дуже стало неприємно. Невже це він так поводився перед швайцарцем? Як міг виявити свою слабодухість?
Ще раз усе зваживши, він зрозумів, що мусить розповісти свому добровільному начальникові за все, що сталось цієї ночі. Може які родинні обставини, може яка обіцянка — і вчинки дівчини будуть родичам зрозумілі. Таємниця може ховати яку небезпеку, а може ж бути, треба буде вжити якихось заходів. Почуття обов'язку й острах за Анну переважили попередній намір з симпатії до дівчини мовчати.
А Рудольф тимчасом казав:
— От що, товаришу! Як начальник я маю право вимагати, щоб ти мені докладно розповів, що тебе так збентежило. Але коли таємниця твоя безпечна, хочеш сказати самому ляндаманові — я дозволяю тобі повернутися до замку й більше цим не докучатиму.
Він несвідомо грав на найчутливіших струнах Артурового серця. Вимагаючи довіри — легко дістати гострий опір. Дружня мова справила вражіння.
— Я свідомий того, Гавптмане, що мушу першому розказати, тобі за те, що я двічі бачив цієї ночі… Та першого разу то, власне, не був мій обов'язок. А тепер удруге — я стерявся й не міг зібрати думки…
— Ну, то кажи в чому річ! Ми швайцарці не дуже кохаємось у загадках.
— Але я саме й маю сказати загадку. Коли ти пішов уперше обходити руїни… — Артур спинився —…жінка перейшла міст із замку, минула мене й не промовивши слова щезла на взліссі.
— А-а! — протягнув Донергуґель. Більше нічого не додав. Артур провадив далі: