Тоді шляхта почала засновувати спілки, озброюватись проти баронів Арнґеймів. Але — хоробрі, ті вміли боронитись. І з нападу нічого не вийшло.
Одна по одній розпадались засновані проти них спілки. Усі змови проти Арнґеймів було викрито; а хто зумів таки взяти зброю до рук і напасти, — тяжко спокутували. І знов чуткам кінця-краю нема. Так як колись ненавиділи, тепер баронів почали боятися. Останнього покоління вже ніхто не чіпав. Рід скінчився з Германом, Анниним дідом з матерньої сторони…
Але він лишив одиначку дочку. Сівіла Арнґеймська дістала на спадщину велику частину його маєтків, і обвинувачення в чарах, в знайомстві з нечистою силою, що тяжило над родом, не ставало на заваді найвельможнішим особам у Німеччині бажати з нею одружитися.
Альберт Геєрштейн, дарма що його вислано, взяв гору. Був уродливий, Сівілі припав до серця, імператор хтів довести свою великодушність. І від цього шлюбу — Анна Геєрштейн. Ти щонебудь розумієш?
— Заприсягаюсь, — скричав Артур, — я розумію одне: в Німеччині та по інших країнах є багато йолопів, які мають за чарівників розумних та вчених людей. І нав'язувати всілякі побрехеньки до розсудливої хорошої дівчини — яка ганьба!
Рудольф мовчав. Трохи згодом озвався:
— Я б хотів, щоб ти задовольнився коротенькою історією родини Анни Геєрштейн, бо це допоможе тобі самому з'ясувати, що бачив на власні очі вночі. Нікому не може бути так дорога добра Аннина слава, як мені. Після дядькової родини я їй найближчий родич. Якщо вона лишиться в Швайцарії, дуже можливо, ми одружимось. Бо ж на перешкоді немає нічого, от тільки що кревні. Та можуть дозволити… Ну, я за це побіжно згадав, щоб довести тобі, як близько беру до серця все, що стосується дівчини. Мені багато ближча ця справа, ніж тобі, чужинче, що допіру з нею зазнайомився й незабаром, очевидячки, з нами попрощаєшся назавжди.
Останні слова страшенно роздратували Артура. Але він примусив себе стриматися і вдаючи спокійного сказав:
— Чого-б я мав, Гавптмане, сперечатись із тобою за Анну Геєрштєйн?! Тільки не можу не висловити подиву, що ймеш віри всіляким побрехенькам. І чого тільки люди не наплетуть! А ти ж згадай, що по всіх християнських країнах обвинувачення у відьомстві є чи не найтяжчий наклеп!
— Я й у гадці не мав Анну в цьому винуватити! — скричав Рудольф. — І коли хто наважився б таке сказати мені — я забив-би його! Справа не в тому, а от може духи з таємного світу, зв'язані з родиною її, можуть з'явитися і таке витівати. Може прибирають собі її вигляду… Не зневажай мене за такі, як ти гадаєш, забобони: я маю підстави. Ось я розповім дещо й гадаю ги переконаєшся сам. Лише наперед дай мені слово, що збережеш таємницю.
— Я мовчатиму.
— Гаразд! Зовсім не маю на оці лютити тебе. Але хочу зберегти твою повагу, тому мушу навести докази.
— Кажи! А коли щонебудь безпосередньо за Анну, — промовч, бо не маєш права виказувати.
— Ти надт. о багато бачив і чув, щоб була потреба від тебе щось заховувати. Ходімо сюди, нам лишається обійти оте баговище; ще миля, я встигну тобі розказати.
— Починай!
Артур трохи вагався. Йому цікаво було послухати просто тому, щоб хоч ім'я почути, тому що він не міг пропустити нагоди, коли хто хоче говорити за Анну. Одночасно ж почував відразу до Рудольфа за його дику фантазію, подив, що забобонність і тут у цій країні має таке поважне коріння.
І взагалі він волів би, щоб Донергуґель не вимовляв своїми вустами Анниного ймення. Він ревнував. Але дедалі цікавість роз'ятрювалась і спинити себе вже не міг.
Частина 2
XI
І марили вони: стихію кожну
Заселюють різноманітні духи:
Десь глибоко в печерах під землею
Ховаються химерні чорні гноми,