— Англійські купці! — закричав Гаґенбах, і очі заблищали з радощів. — Англійські купці, Кіліяне? — зарепетував. — Кажуть в Китаї та Індії є срібні, золоті поклади… І заприсягаюсь моєю шляхетною честю, ці брутальні островитяни мають у надрах туманного острова скарби цілого світу! А їхній крам! А, Кіліяне, скажи, багато з ними коней? Ціла валка? О, мені ввижається дзенькіт їхніх дзвіночків, кращий за кожну музику.
— Валки нема, їх двоє, увесь крам на одному коні. Але кажуть, там найдорожчі тканини, мережева, футро, перлини, коштовне каміння, східні пахощі та венецьке золото…
— О! — скрикнув жаднюга, — мовчи, мовчи, Кіліяне! Все буде наше! Вони мені раз-у-раз снились, цілісінький місяць, так, так! Двоє чоловіків, не дуже високих, круглі, вродливі обличчя, добре набиті животи, мов куріпкам, добре набиті гаманці. Як сон тобі мій, Кіліяне? Що ти скажеш?
— Тільки те, що для правдивої картини треба уявити собі вкупі з ними десятків із два дужих юнаків, найсильніших з усіх, хто колинебудь бігав по скелях, стріляючи дикі кози, добре озброєних ломаками, списами та келепами, такими, які розбивають щити та дзвонять по шоломах, мов у дзвони.
— Ще краще, друже! Ще краще! — закричав Гаґенбах. — Ми здеремо шкуру з англійських крамарів, ми добре дошкулимо швайцарським бикам. Узяти з них нічого, це добре я знаю: якесь нікчемне реміння, — але чудесно, що вони ведуть англійських двоє баранів; ми пострижемо, пострижемо їх! Ну, готуйтеся! Гей! Поручику Шенфельде!
Той підійшов.
— Скільки маємо вояків?
— Щось із шістдесят, — відповів Шенфельд. — Двадцятеро на ріжній варті, а сорок у касарнях.
— Загадай зібратися! Не треба ні рогу, ні сурм! Просто накажи кожному тихо озброїтись, і всім прийти сюди до східньої брами. Оголоси: буде пожива й кожному щось перепаде.
— О, тоді вони зуміють перейти павутинням і трохи не сполохавши павука! Зараз зберу їх!
— Кажу тобі, Кіліяне, — захоплено белькотав губернатор, — кращого годі й вигадать! Карло бажає розправу вчинити швайцарцям. Відвертого наказу він не давав, не може порушати міжнародні права мирного посольства. Та гадаю, відважний слуга, що позбавить державця від різних докорів, що його вчинки можна буде назвати непорозумінням, помилкою, зробить Карлові велику послугу. Може бути про людське око мені й перепаде, а віч-на-віч… ручуся, віддарувати не забуде! Чого мовчиш, насупився? Злякався двох десятків швайцарських хлопчиськів? Ми ж маємо чудовий загін!
— Швайцарці, — відказав Кіліян, — будуть боронитись, звичайно, хоробро. Та їх не боюся, але от Карло, ви надто на нього покладаєтесь; може зразу й зрадіє, що попобили горян, можливо, дуже можливо. Але що, як гнів? Такий державець може миттю повісить неслухняних підданців!
— Таке! Що, я не знаю його?! Людовік XI зробити так міг би, але Карло — ніколи!
— Ви, ваша милосте, не менше розважливі, як і відважні, я не можу гудити ваші наміри. Але мирне посольство, англійські купці… коли правда тому, що Карло зачинає війну з Людовіком, йому найпотрібніший швайцарський невтралітет, та допомога англійського короля. Едвард пливе через море з численним військом… І те, що Арчібальд Гаґенбах збирається зробити сьогодні вранці, може підняти против Карла союзні кантони, а з англійців зробити ворогів.
— Не страшно! Карлову вдачу я знаю. І коли він, мавши стільки земель, щохвилини ризикує, аби зробити по-своєму, чого ж боятись Гаґенбахові? Він на цій справі не втратить жодного цалю землі.
— Але він має життя!
— Життя? Жалюгідне право існувати, — скільки разів я ним ризикував за мідяні монети! То чи ж стерегтимуся там, де справа стосується золота, дорогоцінностів сходу, ненецьких скарбів? Ні, Кіліяне! Ми розвантажимо англійців, Гаґенбах може напитись вина трохи ліпшого за мозельське й убере на себе парчі замість плису; та й Кіліянові не завадить дістати нове вбрання та при пасах сховати гаманця із червінцями.
— Заприсягаюсь, цей доказ важить багато. Вагання моє розвіялось, більше не заперечую. Не маю права не слухати мойого господаря.
— Поквапся! Ні, почекай, а за церкву забули. Каноник св. Павла дуже допіру гніватись зволив і щось там патякав про нас із катедри: виходить, що ми, — що звичайні розбишаки та злодії — однаково. Більше, він наважився в очі мене перестерігати. Зухвалець! От би зрубати голову! Тільки ж герцог… треба бути обережним,
— Цей каноник небезпечний, — сумнівно похитав головою Кіліян, — його дуже слухає нарід…
— Дарма! — закричав Гаґенбах. — Я на нього маю намову. Мерщій шли по нього. А тоді, доки зберемо всі сили, постав стрільців перед фортецею та біля брами, пусти салдатів у будинки, що обабіч стоять, на вулиці понаставляй возів, щільно перев'язаних, — немов випадково з'їхались. Найодчайдушніших молодців посади на возах та заховай попід ними. Скоро увійдуть купці та їхні колі — зразу підняти моста та засипати стрілами тих, хто лишиться зокола. Тоді звелиш сторожі оточити тих, хто опиниться в місті. Забрати зброю — і тоді, Кіліяне…