— І тоді, — повторив той, — ми як справжні лицарі потрусим англійські коші,
— І як спритні ловці, — докинув Гаґенбах, — наточимо крони з швайцарців.
— Вони битимуться на смерть, — зауважив Кіліян, — над ними керує Донергуґель, той, кого прозивають Бернський ведмідь. То одчайдушний ватажок.
— Чудово! Друзяко, краще ж цькувати вовки, ніж різати вівці. З нами ж ціла залога! Е, сором, Кіліяне, ти боїшся? Вперше бачу!
— І ні трохи не боюсь. Але швайцарські келепи та двоєручні мечі, це вам не забавка. Пустіть на цей напад усю залогу, — хто ж боронитиме інші ворота, хто ж відстоїть міські мури?
— Інші ворота ти зачиниш, — провадив далі Арчібальд, — і принесеш ключі. З міста жодної людини не пускати. Громадянам накажи взяти зброю до рук, боронитимуть мури. Обов'язок свій вели виконувати добре, інакше скажеш, я стягну з них чималеньку пеню.
— Вони нарікатимуть. Кажуть і так, що хоч місто герцогові застава, але краяни не підданці, не мусять виконувати військової служби.
— Брешуть, підлі боягузи! — зарепетував Гаґенбах. — Що досі до них не вдавався, то тільки тому, що ставлюся з призирством. Та й тепер їх не кликав би, коли б справа поважніша, а не стояти на варті. Хай будуть слухняні, коли хочуть боронити себе та свої родини.
Арчібальд почув ззаду кроки. Розлючено озирнувся й стрінув похмурий, докірливий погляд каноників.
— У нас тут справи, отче! — сказав губернатор.
— Я з'явився, бо мені так наказано.
— А-а! Пробачте, шановний отче. Справді посилав я по вас. Благословіть на діло, що має статись уранці, на ньому ми добре розживемось.
— Сподіваюсь, ви не забули наших святих остільки, щоб просити їхнього благословлення на діла, яким найчастіше віддаєте увагу! Дозвольте додати, що хоч з поваги до звичайности, ви не можете пропонувати служителеві олтаря молитись за успіх грабунків.
— Розумію вас, отче, — відповів хижак, — і зараз доведу. Як герцогів підданець, ви мусите молитись про успіх усіх його справ, які базуються на справедливості. Ми шукаємо допомоги сеятих та допомоги вашої нині в такому ділі, що може трохи ухиляється від прямої стезі, може трохи двозначне… але невже ви гадаєте, що ми вас утруднятимем без належної нагороди?! В жодному разі! Я урочисто зобов'язуюсь, коли нам пощастить, принести в дар св. Павлу покрова на олтаря та срібну чашу; богородицї — атласу на ризу та намисто з перлин, а вам, отче, двадцять англійських монет за ваші молитви. Ми бо самі недостойні молитись, ми грішні. Тепер, канонику, розуміємо ми один одного? Бо я не маю часу. Знаю, ви лихої думки за мене. Але чорт не такий страшний, як його звичайно малюють.
— Чи ми розумієм один одного? — перепитав каноник, — Гай-гай! Я маю сумнів, і гадаю цього не буде ніколи. Хіба ви не знаєте, що сказав св. Бертодьд невблаганній королеві Агнесі, як та жорстоко покарала за вбивство свойого батька, Альберта…
— Я? — ні! — відказав Гаґенбах. — Я ніколи не читав літописів за імператорів, не знаю леґенд про святих, а тому, як пропозиція моя недоречна, не тратьте сил. Я не маю звички набиватися з моїми подарунками та благати попів, щоб вони їх приймали!
— Ні, слухай слова святого мужа, — промовив каноник, — настануть часи, можливо чекати й недовго, ти охоче послухав би тоді того, що нині так рішуче відкидаєш.
— Ну, то кажи, тільки хутчій. І пам'ятай, що коли ти можеш лякати нарід, не означає, ніби можеш нагнати страху на таку людину, як я,
— Ну, так знай, — почав каноник: — Агнеса, дочка забитого Альберта, проливши ріки крови з помсти за вбивство, кінець-кінцем заснувала Кенінсфельдське аббатство. Щоб надати більшої слави, більших святощів, вона сама подалась до пустелі, просити благочестивого старця, хай він зглянеться на неї та оселиться в манастирі. Але що він сказав? — пам'ятай і тремти! «Йди геть, — промовив святий. — Святим не можна служити, покропивши руки в крові»…
— Годі! Годі! — скричав Гаґенбах. — Мені не страшно, але час не чекає. Ну так згода, чи ні? — Очі налилися кров'ю. — Кажи, отче!
Враз обличчя каноникові зовсім змінилося, немов його осяйнула нова думка.
— Сорок золотих монет, — байдуже кинув каноник.
— Гаразд! Тільки іншим разом так довго не розводься. А тепер — іди!