— Коли люди говорять у такому стані, як ти, їм не можна вірити. Що саме везеш, оте, що мав дати самому герцогові?
— Не знаю. Пакунка запечатано!
— Коштовне?
— От не скажу вам, — відповів Філіпсон. — Мені відомо, герцог це дуже високо цінує. Але ви, мабуть, знаєте, що державці часто платять величезні гроші за дрібниці.
— Де він? Але стережись. Глянь на ці речі, що, навіть, німого примусять подати голос і пам'ятай: ти в моїй владі!
— Але я нічого не боюсь і знесу все, — відповів Філіпсон спокійно.
— Згадай, я зможу звеліти тебе обшукати!
— Я чудесно розумію, що мушу скоритись. Щоб не дати вам жодного приводу виправдати насильство до беззахисного мандрівника, скажу, що герцогський пакунок у мене на грудях.
— Виймай!
— Мені зв'язано руки, — не дають мотузи та моя честь.
— Видери, Кіліяне, в нього пакунка!
— О, коли б я міг боронитись! — скричав Філіпсон. — Швидче вирвали б мені серце. Але ж я прошу всіх присутніх бути за свідків, що печатка на пакункові ціла в ту мить, як мені силоміць його відбирають! — закричав він до салдатів, що за них зовсім забув Арчібальд.
— То ти так, собако?! — розлютився губернатор. — Хочеш підбурити проти мене моїх підданців? Кіліяне! виведи салдат звідціля!
Кіліян саме виймав пакунка й подав його Гаґенбахові. Той похапцем сховав його під убрання. Вояки повиходили геть, але повільно, озираючись назад.
— Ну, друже, — почав знову Гаґенбах, — тепер нас поменшало. Кажи відверто, що в цьому пакункові та від кого він?
— Коли б уся залога вдерлась сюди до кімнати, я однаково повторив би те, що сказав. Що в пакункові, — мені не відомо, а особу, яка його посилає — не назву.
— Може бути, твій син балакучіший!
— Він не може сказати того, чого аж ніяк не уявляє.
— Ви хочте тортурів? Ось я розв'яжу вам язика. Я бачив багатьох, які дивлячись, як ламають руки та ноги їхнім дітям, поступалися:
— Спробуйте, — промовив Артур, — я зумію стерпіти.
— А я зумію зберегти свою твердість, — додав його батько.
Арчібальд Гаґенбах крутив у руках великого пакунка; він лютився. Воскова печатка на тоненькій обгортці з тафти, перетягнутій шовковою ниткою, ховала, видимо, від ненажерливих очей якусь коштовну річ.
Нарешті він звелів Кіліянові знову гукнути на вояків і відвести їх до в'язниці.
— Вкиньте їх окремо, поодинці, й добре стережіть.
— Будьте всі мені свідки! — скричав Філіпсон, — що губернатор забрав у мене пакунка, призначеного повелителю його та державцеві, бургундському герцогові.
Гаґенбах задихався з люті.
— Хіба ж не мусів його відібрати? — закричав. — Може там ховається який замах на життя світлого державця. Отрута! І ми, що боронимо, так би мовити, браму до володінь його величности, бургундського герцога, не пропустимо тих, хто може позбавити Европу слави її лицарства, Бургундію — державця, а Фландрію — батька. Ні! Вояки! Ведіть їх до тюрми, найтемнішої, найглибшої, посадіть окремо й поставте добру сторожу. Тут якась змова з Берном та Золурном.
Арчібальд Гаґенбах скажено репетував, увесь червоний од гніву, поки кроки вояків з полоненими, поки брязкіт зброї затихли. Тоді раптом зблід, насупив брови, чоло вкрили зморшки; притишеним голосом він казав:
— Кіліяне, стоїмо ми на слизькій дошці, і під ногами — бурхливий та шалений потік. Що чинити?
— Йти вперед упевнено й обережно, — відповів хитрий Кіліян. — Який жаль, що вояки побачили пакунка! Та що там згадувати, пакунок ваш, і вас неодмінно будуть обвинувачувати в насильстві й сваволі. Хоч і верніть його з цілою печаткою, однаково кожен запевнятиме, ніби ви її підробили. Отож, гляньмо, що там усередині, тоді й знатимемо, якою ступати. Незвичайна дорогоцінність, я певен, коли купець так легко відмовлявся від усього краму, аби не заглядали сюди.
— Може, важливі політичні папери від Едварда англійського до нашого герцога?
— Хай так, хай і так! Що ж з того — ми надішлемо їх до Діжона. А може, — прошепотів, схилившись над Арчібальдом, — може Людовік XI французький король заплатить за них щирим золотом?
— Сором, Кіліяне! Це ж як, продаватиму таємниці мойого державця французькому королю? Краще понесу свою голову на шибеницю!
— Та невже? А мені відомо, що ваша милість…
Кіліян спинився, побоювався розгнівати свойого повелителя.
— Грабує герцога, не вагаюся хотів ти сказати? — дурню! Я беру свою пайку з мита з герцогової волі, і це цілком справедливо. Бо ж і собака і сокіл дістають свою пайку із здобичі. На те я губернатор, і герцог, який мене тут настановив задовольняти свій гнів, а мою кешеню, не буде мені тим докоряти. До того ж на цілу Ля-Феретську округу я герцоговий представник. Я розпечатаю пакунка, бо призначений йому, він належить також разом з тим і мені.